Дев'ять Принців Амбера - Роджер Желязни

— А-а.

Ми доїли наші біфштекси і допили пиво, а кістки віддали собакам. Другий ірландський вовкодав зайшов у кімнату незадовго до цього і теж ліг біля столу.

Потім ми пили каву, маленькими ковточками, і я відчув по відношенню до неї самі справжні братські почуття, які, однак, швидко придушив.

— А як справи у інших? — Нарешті спитав я.

Адже таке питання ні до чого мене не зобов'язувало, і звучало досить безпечно.

На хвилину я злякався, що вона запитає мене, кого я маю на увазі. Але вона просто відкинулася на спинку стільця, підняла очі до стелі і сказала:

— Як завжди, поки що нічого нового не чути. Можливо, ти вчинив мудріше за всіх. Але як можна забути… всю велич?..

Я опустив очі додолу, тому що не був упевнений в тому, який вираз вони повинні були прийняти.

— Не можна, — відповів я. — Просто неможливо.

Засим послідувало довге і незатишне для мене мовчання, зруйноване її питанням.

— За що ти ненавидиш мене? — Запитала вона.

— Що за дурниця, — відповів я. — Адже що там не кажи, як я можу тебе ненавидіти?

Це, здавалося, прийшлося їй до душі, і вона зраділо оголила в посмішці білі зуби.

— Добре. І спасибі тобі велике, — сказала вона. — Ким би ти не був, але ти справжній джентльмен.

Я вклонився і шаркнув ногою.

— Ти закрутив мені голову.

— Ну, що там не кажи, а це навряд чи.

І я відчув себе незатишно.

Ненависть і лють знову прокинулися в мені, і я подумав, чи знає вона, проти кого вони можуть бути спрямовані. Я відчував, що знає, і з труднощами утримувався від бажання запитати її про це в лоб.

— Що ти думаєш робити? — Запитала вона врешті-решт, і мені нічого не залишалося, як туманно відповісти:

— Ну звичайно, ти ж мені не віриш…

— Як ми можемо тобі вірити?

Я вирішив запам'ятати це «ми».

— От бачиш. Так що в даний час я просто скористаюся твоїм заступництвом, і буду тільки радий пожити тут, де тобі не складе труднощів не випускати мене з очей.

— А далі?

— Далі? Там видно буде.

— Розумно, дуже розумно, — сказала вона. — І ти ставиш мене в незручне положення.

(Чесно кажучи, мені просто нікуди було більше йти, а на гроші, які я виловив у доктора, довго було не прожити).

— Так, ти звичайно, можеш залишитися, але я хочу попередити тебе, — тут вона пограла якимось брелоком, що висів на шиї, — вовкодави. В Ірландії навіть вовків не залишилося після того, як там завели цю породу.

— Знаю, — механічно відповів я і тут же зрозумів, що дійсно це знаю.

— Так, — продовжувала вона. — Ерік буде задоволений, що ти — мій гість. Це змусить його залишити тебе у спокої, адже саме цього ти хочеш, «Не-се-на?».

«Уї, мадам».

ЕРІК! Це щось означало! Я ЗНАВ Еріка, і чомусь було дуже важливо, що я його знав. Правда, це було давно. Але Ерік, якого я знав, все ще був для мене дуже важливий.

Чому?

Я ненавидів його, і це була одна з причин. Ненавидів його настільки, що навіть думка про його вбивство була не в дивину. Можливо, що я колись навіть намагався це зробити.

І між нами існував якийсь зв'язок, це я теж знав.

Родинний? Так, так, саме це.

Причому ні мені, ні йому не подобалося, що ми… брати… Я уявив… згадав…

Великий, сильний Ерік — з його великоюою кучерявою бородою і очима — такими ж, як у Евеліни!

На мене нахлинула нова хвиля спогадів, в скронях відчайдушно запульсувало, лоб покрився потом.

Але на обличчі ніщо не відбилося, я повільно затягнувся сигаретою і пригубив пива, одночасно відчувши, що Евеліна дійсно була моєю сестрою! Тільки от звали її інакше. Я ніяк не міг пригадати її справжнє ім'я, але тільки не Евеліна — це вже точно. Що ж, доведеться вести себе ще обережніше, — вирішив я. — Врешті-решт не так вже важко взагалі не називати її по імені доти, поки не згадаю.

А хто ж я сам? І що, нарешті, все це означало?

Ерік, раптово відчув я, був якось пов'язаний з тією моєю автокатастрофою. Вона повинна була закінчитися моєю смертю, тільки я вижив. Чи не він і організував її? Так, підказували мої відчуття. Це не міг бути ніхто інший, тільки Ерік. А Евеліна допомагала йому, платячи Грінвудській лікарні, щоб мене тримали в несвідомому стані. Краще, ніж бути мертвим, але…

Раптово я зрозумів, що, прийшовши до Евеліни, я попався Еріку прямо в руки, став його бранцем, на якого можна напасти в будь-яку хвилину, якщо, звичайно, я тут залишуся.

Але вона сказала, що раз я її гість, то Еріку доведеться залишити мене в спокої. Було про що замислитися. Я не мав права вірити всьому, що мені говорили. Мені доведеться весь час бути насторожі. Можливо, дійсно буде краще, якщо я піду звідси, поки пам'ять повністю до мене не повернеться.

Але в глибині душі щось мене підхльостувало. Чомусь здавалося життєво важливим якомога швидше дізнатися, в чому справа, і діяти, як тільки про все дізнаюся. У мене було відчуття, що час дорогий. Дуже дорогий. І якщо небезпека була ціною повернення моєї пам'яті, то бути тому. Я залишаюся.

— І я пам'ятаю, — сказала Евеліна…

Тут я зрозумів, що вона говорила зі мною вже кілька хвилин, а я навіть не слухав. Може, тому, що базікала вона про дрібниці, і я автоматично не чув, а може тому, що мене накрила хвиля власних спогадів.

— Я пам'ятаю той день, коли ти переміг Джуліана в його улюблених змаганнях, і він шпурнув у тебе склянку з вином, і прокляв тебе. Але приз таки виграв ти. І він раптово злякався, що дозволив собі зайве. Але ти просто розсміявся і випив з ним інший стакан. Я думаю, він до цих пір кається, що не стримався тоді — адже він завжди такий холоднокровний, і мені здається, що він здорово заздрив тобі в той день. Ти пам'ятаєш? Мені здається, що з тих самих пір він майже у всьому намагається наслідувати тобі. Але я ненавиджу його, як і раніше, і сподіваюся, що коли-небудь він все ж спіткнеться. Тепер, я думаю, це буде скоро…

Джуліан, Джуліан, Джуліан. Так і ні. Щось щодо змагання і боротьби за приз, і те, що я порушив його майже легендарне самовладання. Так, в цьому було щось знайоме… ні, все ж я точно не пам'ятав, в чому там було справа.

— А