Незвіданий світ - Артур Конан Дойль

— Я саме про це й прошу. Мені доручено інтерв’ювати цього суб’єкта, і я шукаю, як приступитися до нього. Ви надзвичайно люб’язно даєте мені зачіпку. Я пішов би хоч зараз, якщо тепер іще не дуже пізно.

За півгодини я сидів у редакції «Нейчуру». Переді мною лежав здоровезний том, розгорнутий на розділі «Вейсман проти Дарвіна», з підзаголовком «Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії». Моя освіта у цій галузі досить обмежена, і мені важко було стежити за всією аргументацією, але, вочевидь, англійський професор висловлювався в цьому питанні з великим завзяттям і цим неабияк розлютив своїх континентальних товаришів. «Протест», «шум», «загальні вимоги спинити промовця» — ось перші три примітки в дужках, що одразу ж привернули до себе мою увагу. Щодо змісту дебатів, то можна було б з однаковим успіхом викласти їх китайською мовою — я нічого не зрозумів.

— Я попрошу перекласти їх мені англійською мовою, — звернувся я до мого провідника.

— Та це ж бо і є переклад.

— Тоді, може, я краще спробував би щастя з оригіналом.

— Для новака воно справді важкенько.

— Якби мені знайти хоч одну фразу, зрозумілу для звичайного людського мозку. Ага, оця нібито годиться! Здається, тут і я дещо второпав. Перепишімо її. Вона стане для мене першою ланкою в знайомстві зі страшним професором.

— Більше я вам не потрібний?

— Ні, ні. Я прочитаю вам листа — в ньому не буде жодного приводу для сварки. Запевняю вас.

— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, а он там — папір. Дозвольте мені бути вашим цензором, перш ніж ви відправите листа.

Довелося мені попрацювати... Але мушу сказати без зайвої скромності, що внаслідок творчих мук отримав непогане послання і, впевнений у його високій якості, прочитав листа бактеріологу:

«Шановний професоре Челленджер, я, скромний студент-природник, довгий час із глибоким інтересом стежив за вашими міркуваннями щодо суперечки між дарвіністами та вейсманістами. Нещодавно мені випала нагода відсвіжити їх у пам’яті, перечитавши...»

— Оце так вдало бреше! — пробурмотів Тарп Генрі.

— «...перечитавши вашу майстерну доповідь на Віденському конгресі. Ваші надзвичайно ясні та вагомі аргументи являють собою останнє слово в цьому питанні. З-поміж іншого я прочитав у вас таке: „Я рішуче заперечую проти нічим не обґрунтованого й суто догматичного твердження, ніби кожен організм є мікрокосмом, який повільно змінювався протягом цілої низки поколінь“. Чи не здається вам, що після останніх досліджень ваша думка потребує деякої переробки? Чи не думаєте ви, що фраза ваша аж бринить категоричністю? Уклінно прошу вас зробити ласку й дозволити мені побачитись із вами, аби поділитися деякими думками, що їх я хотів би обговорити з вами особисто. З вашого дозволу, я зайду до вас позавтра (в середу) об одинадцятій годині ранку. Прошу прийняти, сер, запевнення в щирій до вас пошані.

Ваш покірний слуга, Едвард Мелоун».

— Ну як? — тріумфально спитав я.

— Що ж, коли ваше сумління не протестує...

— До цього часу воно зносило все.

— Але чого вам треба?

— Мені треба потрапити туди. Коли я буду в його кімнаті, то вже якось зорієнтуюся. Може, нарешті, просто зізнаюсь. Як спортсмен він мусить зрозуміти моє становище і, може, навіть почується підлещеним.

— Отак-пак, ще й підлещеним! Дивіться, щоб він вас не підлестив чимось важкеньким. Раджу одягтися в кольчугу чи в американський футбольний костюм. Ну, бувайте здорові. Відповідь чекатиме вас тут, у середу вранці, якщо тільки він зволить відповісти. Це лютий небезпечний суб’єкт, предмет загальної неприязні та посміховисько для студентів, оскільки вони не бояться дражнити його. Для вас, мабуть, було б краще, якщо б ви ніколи не чули про нього.

Страхам або надіям мого приятеля не судилося справдитись. Зайшовши в середу до редакції «Нейчуру», я знайшов там лист зі штемпелем Кенсінгтону. На конверті літерами, що нагадували загороду з колючого дроту, було видряпане моє ім’я. Що ж до листа, він складався з таких виразів:

«Енмор-Парк.

Сер, я вчасно одержав ваш лист, де ви називаєте себе прихильником деяких моїх теорій, які, до речі, зовсім не потребують ні вашої, ні чиєїсь іншої прихильності. Торкаючись моїх праць у галузі дарвінізму, ви вжили слово „міркування“. Мушу звернути вашу увагу на те, що це слово при застосуванні до таких важливих питань набуває характеру образи. Подальші рядки переконали мене, що ви зробили це не зловмисне, а через свою неосвіченість та нетактовність. Ви цитуєте окрему фразу з моєї промови, і видно, що зовсім не зрозуміли її. Гадаю, що не вловити її сенс може тільки людина дуже низького розумового рівня. Проте, в разі якщо ви бажаєте отримати додаткові пояснення, я згоден прийняти вас у призначений вами час, дарма, що всі відвідувачі з їхніми візитами мені остогидли. Щодо переробки моїх поглядів, про яку ви пишете, то мушу повідомити, що не звик міняти своїх думок після того, як всебічно обґрунтую їх. Коли прийдете, ласкаво покажіть конверт із цим листом моєму служникові Ості нові — йому доручено не пускати до мене нахабних пройдисвітів, які звуть себе „журналістами“.

З пошаною, Джордж Едвард Челленджер».

Ось якого листа прочитав я Тарпові Генрі, який рано-вранці зайшов до редакції довідатися про те, як розвивається моя авантюра. Вислухавши листа, він зауважив, що тепер продають нові ліки — кутикуру, або щось таке. Ці ліки, мовляв, від побоїв допомагають краще за арніку[8]. Більше не сказав нічого. Диваки бувають іноді такими дотепниками!

Коли я прочитав листа, було вже майже о пів