Незвіданий світ - Артур Конан Дойль

class="book">— Сподіваюся, ви позбавите мене подібних інцидентів у майбутньому, — промовив він у бік Челленджера. — Проходьте, проходьте! — це вже призначалося хлопцеві з різниці, дівчинці та двом-трьом перехожим, які з’юрмилися навкруги нас. І в супроводі цього маленького ескорту полісмен подався геть. Професор глянув на мене. Десь глибоко в його очах майнув вогник усмішки.

— Ходімо, — мовив він. — Я не скінчив ще з вами.

Запрошення бриніло досить зловісно. Але дарма.

Я, наче бичок на мотузці, попрямував за ним у будинок, а мовчазний Остін зачинив двері.

Розділ IV
Це і справді найнезвичайніша річ у світі

Щойно він встиг зачинити двері, як із їдальні вибігла місіс Челленджер. Ця крихітна жінка була сама не своя під гніву. Вона стала перед своїм чоловіком, точно розтривожена квочка, яка грудьми зустрічає бульдога. Очевидно, місіс Челленджер була свідком мого вигнання, але не помітила, що я вже встиг повернутися.

— Ти просто якась тварюка, Джордже! — верескнула жінка. — Ти понівечив того симпатичного молодого чоловіка.

У відповідь професор ткнув пальцем позад себе.

— Ось він, цілий і неушкоджений.

Вона трішки зніяковіла.

— Вибачте, прошу, я вас не бачила.

— Запевняю вас, мадам, що нічого прикрого зі мною не трапилось.

— Він таки подряпав вам обличчя. О Джордже, який ти брутальний! У нас не буває тижня без скандалу. Всі ненавидять тебе... Всі глузують із тебе. Але терпець мені вже урвався. Годі!

— Брудна білизна! — рикнув Челленджер.

— Це — не секрет, — репетувала вона. — Хіба ти не знаєш, що ціла вулиця, цілий Лондон... Можете йти, Остіне, ви нам більше не потрібні. Гадаєш, вони всі не знають, хто ти є? Де твоя самоповага? Ти міг би стати ректором великого університету, і тисячі студентів шанували би тебе. Де твоя самоповага, Джордже?

— А що ж до твоєї самоповаги, моє серденько?

— Ти просто катуєш мене. Розбійник... звичайний розбійник... ось ким ти тепер став.

— Заспокойся, Джесі.

— Якийсь лютий буйвол, а не людина!

— Ну, годі вже. За таке тебе чекає кара на стільці.

На мій подив, від спинився, підніс жінку вгору й посадовив на високу колону з чорного мармуру, що стояла в одному з кутків передпокою. Була ця колона футів сім заввишки і така тонка, що бідолашна жінка ледве зберігала рівновагу. Її обличчя скривилося від переляку, вона конвульсійно дригала ногами і випростала спину, аби не впасти. Дивовижнішої картини мені ще ніколи не доводилося бачити.

— Зніми мене! — мало не плакала бідолаха.

— Скажи «прошу».

— Ти — звірюка, Джордже. Негайно спусти мене вниз!

— Ходімо до кабінету, містере Мелоун.

— Справді, сер... — відповів я, глянувши на леді.

— Тепер уже і містер Мелоун клопочеться за тебе, Джесі. Ну ж бо, скажи «прошу», і миттю будеш унизу.

— А, звірюко, звірюко! Ну, прошу, прошу.

Професор зняв її з колони, наче то була канарка.

— Треба шануватися, моя люба. Містер Мелоун — журналіст. Він напише про це все завтра у своїй газетці та ще примірників із двадцять порозсилає безкоштовно поміж наших сусідів. «Незвичайна історія серед верхів суспільства» — ти ж бо високо піднеслася, коли сиділа на п’єдесталі. А потім буде ще підзаголовок: «Дивне подружжя». Він же, той містер Мелоун, страшенно любить порпатись у бруді та жерти різну покидь, як і вся його братія, — porcus exgregi diaboli — свиня зі стада диявольського. Хіба не так, містере Мелоун?

— Ви справді незносний, — у запалі відповів я.

Професор усміхнувся і вклонився.

— А тепер ми утворимо коаліцію, — загуркотів він, зиркаючи то на мене, то на дружину й випинаючи свої могутні груди. — Вибачте за легковажні хатні балачки, містере Мелоун, — раптом змінив він тон. — Я покликав вас зовсім не для того, щоб розважати нашими родинними жартами. ...Біжіть собі, жіночко, і не журіться. — Він поклав своє лаписько на її плече. — Ти маєш рацію в усьому, що казала. Якби я завжди слухав тебе, з мене вийшли б кращі люди, але тоді я не був би Джордж Едвард Челленджер. Кращих людей аж кишить, моя голубонько, а Челленджер один. Затям це собі добре. — І професор несподівано поцілував її.

— Прошу, містере Мелоун, — гостинно звернувся він до мене, — сюди, прошу, сер.

Ми ввійшли в кімнату, яку з таким галасом залишили десять хвилин назад. Професор старанно зачинив двері, підсунув мені крісло й ткнув під самий ніс ящик із сигарами.

— Справжні «Сан-Хуан-Колорадо», — відрекомендував він. — Для таких вразливих людей, як ви, наркотики — дуже корисна річ. Господи, та не кусайте ж її! Ріжте, і ріжте шанобливо. А тепер відхиляйтеся назад і уважно слухайте те, що я вам казатиму. Якщо вам заманеться зробити якесь зауваження або поставити запитання, відкладіть його до більш слушного моменту.

Професор на мить замовчав.

— Перш за все щодо вашого повернення сюди після цілком заслуженого вигнання, — він випнув уперед свою бороду й задерикувато глянув на мене, немов запрошуючи заперечити йому, — після вашого, повторюю, цілком заслуженого вигнання. Поверненням сюди ви завдячуєте відповіді, яку дали полісменові. Здається, в ній був натяк на певну порядність, до якої зазвичай люди вашого фаху не мають жодного стосунку. Визнавши себе за винного, ви виявили деяку розумову незалежність і певний світогляд, чим і привернули мою увагу. Найнижчі представники раси людської, до яких ви маєте нещастя належати, завжди знаходилися поза зоною моїх розумових інтересів. Ваші слова піднесли вас над ними. Ви зацікавили мене. Ось через це я й запросив вас до себе,