Незвіданий світ - Артур Конан Дойль

— Ні, не те, — промовила вона нарешті. — Ви хлопчик не марнославний, і я можу щиро зізнатися, що річ не в тім. Усе набагато серйозніше, ніж видумаєте.

— Моя вдача?

Ґледіс суворо хитнула головою.

— Що мені зробити, щоб поліпшити її? Сідайте, люба. Обіцяю, більше не буду. Сідайте-но лиш. Ось, а тепер розповідайте...

Вона підозріло глянула на мене, і той погляд припав мені до душі набагато більше, ніж уся її чистосерда довірливість. Скільки ж іще в нас примітивного та звірячого помічаєш, коли дивишся не крізь рожеві окуляри... А може, то мені так здалося. Хоч там як, але Ґледіс сіла.

— Ну а тепер скажіть, чого мені бракує?

— Бракує... О ні... Я... кохаю іншого, — зізналася вона.

Тепер настала моя черга підхопитися зі стільця.

— Нікого... зокрема. Не лякайтеся, я кажу про свій ідеал, — пояснила Ґледіс, зі сміхом споглядаючи, як змінилося моє обличчя. — У житті мені така людина ще не зустрілася.

— Розповіси мені про нього. На кого він схожий?

— Він багато в чому дуже схожий на вас.

— О, як це мило з вашого боку... Тоді чого ж мені бракує? Хоча б одне слово. Ким він повинен бути — членом товариства тверезості чи вегетаріанцем? Чи, може, він літун, теософ або взагалі надлюдина? Я спробую стати ним, Гледіс. Тільки скажіть мені, що саме вам у ньому до вподоби.

Така пружність мого характеру викликала в неї усмішку.

— Перш за все, гадаю, мій ідеал не сказав би такого, — відказала вона. — Це людина твердої, суворої вдачі, і її не бентежать примхи якоїсь дурнуватої дівчини. Передусім він мусить буди людиною, яка вміє діяти і сміливо дивиться смерті в очі. Людина великих вчинків і з незвичайним минулим. Я покохала би не чоловіка, а здобуту ним славу, бо та слава відбивалася би й на мені. Згадайте-но Ричарда Бертона. Коли я читаю написану його дружиною біографію, я розумію, чому вона так кохала цього чоловіка. А леді Стенлі! Чи читали ви останній розділ книжки про мандрівки її чоловіка? Ось перед якими чоловіками повинна схилятися жінка! Ось любов, яка не применшує, а звеличує. Весь світ шануватиме жінку, яка надихнула на великі діяння!

Гледіс здавалася такою прекрасною в цю хвилину, що я мало не порушив піднесеного тону нашої бесіди. Проте мені пощастило опанувати себе.

— Але ж не можуть всі бути Стенлі та Бертонами, — зауважив я. — До того ж не завжди й нагода трапляється. Принаймні мені з цим не пощастило, та коли вона трапиться, я неодмінно скористаюся нею.

— Нагода є завищи. Вона трапляється на кожному кроці. У тому й суть мого ідеалу, що він сам рухається назустріч подвигу. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його, мов живого. Так, людина сама творить свою славу. Чоловіки повинні здійснювати подвиги, а жінки — винагороджувати героїв любов’ю. Згадайте-но того молодого француза, який кілька днів тому піднявся на повітряній кулі. Того ранку бушував ураган, але про подію оголосили заздалегідь, і він не мав наміру її відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль[3], кудись у самий центр Росії, де цей сміливець і опустився. Ось про таку людину я кажу! Подумайте про жінку, яка його кохає. Напевно, інші неабияк заздрять їй! Нехай же і мені заздрять, що мій чоловік герой!

— Я теж вчинив би так, аби потішити вас.

— Це треба робити не тільки мені на потіху. Ви повинні піти на подвиг тому, що інакше не можете, тому, що така вже ваша природа, тому, що чоловіче начало всередині вас потребує прояву. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугільній копальні у Вігані. А чому б вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, які задихалися від задушливого газу?

— Та я й спускався.

— Ви ніколи не казали мені про це.

— Не було про що розводитись.

— А я й не знала. — Вона глянула на мене з дещо більшою цікавістю. — Сміливий вчинок.

— Я мусив це зробити. Ви ніколи не напишете гарної статті, якщо не відвідаєте особисто місця пригоди.

— Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно я дуже тішуся, що ви спускалися в шахту.

Я не міг не поцілувати простягнутої мені руки — стільки грації та гідності було в цьому русі.

— Ви, напевно, вважаєте мене навіженою, яка ще й досі не може розлучитися з дівочими мріями. Але вони такі реальні для мене! Я не можу не зважати на них — це вже стало частиною моєї плоті й крові. Якщо я колись і візьму шлюб, то тільки з якоюсь славетною особою.

— А чому б вам і не вийти заміж! — скрикнув я. — Ви належите до жінок, які захоплюють чоловіків. Дозвольте мені спробувати — і побачите, до чого я здатний. Ви ж тільки-но казали, що ми мусимо самі знаходити нагоду, аби виявити своє геройство, а не чекати, доки та нагода сама припливе нам у руки. Подивіться на Кляйва — якийсь клерк, а завоював Індію. Свідчуся небом, і в наше віконце загляне сонце!

Мій ірландський запал викликав усмішку Ґледіс.

— Чому б ні? — сказала вона. — У вас є всі потрібні дані — молодість, здоров’я, сили, енергія. Мені було боляче вас слухати, а тепер... тепер я страшенно радію, що мої слова спричинили такий ваш настрій.

— А коли б я зробив?..

Тепла оксамитова рука затулила мені рота.

— Годі