Незвіданий світ - Артур Конан Дойль

— Та всі роботи. Щоправда, я не насмілився б назвати висновки в них безперечними, але загальний напрямок сучасної наукової думки...

Він нахилився до мене із заклопотаним виглядом.

— Ви, я думаю, не будете заперечувати, — сказав він, загинаючи пальця, — що черепний указівник є постійним фактором?

— Звичайно, — притакнув я.

— Ателегонія[10] ще й досі викликає сумніви?

— Натурально.

— І що первісна плазма відмінна від партеногенетичного яйця?

— Авжеж! — скрикнув я, захоплений своєю власною сміливістю.

— Ну, і що ж це все доводить? — приязним, закрадливим тоном спитав професор.

— І справді, що ж воно доводить? — промимрив я.

— Хочете, я скажу? — воркотав він.

— Дуже прошу.

— Воно доводить, — гримнув професор, притьмом розпалюючись, — воно доводить, що ви — найзухваліший ошуканець у цілому Лондоні! Підлий, плазовитий газетяр, у якого знань не більше, ніж порядності.

Він звівся на ноги, і очі в нього розжеврілись, як у божевільного. Незважаючи на напружене становище, я встиг помітити, що він маленький на зріст, бо його маківка ледве сягала мого плеча. То був Геркулес, вся міць якого зосереджувалась у тулубі та в голові.

— Нісенітниця! — гукав він, спираючись руками на стіл і нахиляючись уперед. — Все, що я казав вам, сер, — чистісінька нісенітниця з наукової точки зору. Невже ж ви думаєте, що вам по силі змагатися зі мною? Вам із вашим курячим мозком? Видумаєте, що всемогутні, ви — нікчемні перодряпи?.. Ви гадаєте, що, схваливши когось, виводите його в люди, й зганьбивши — зганяєте зі світу? Ми всі, мовляв, мусимо вам земно кланятися та шукати вашої підтримки. Той через вас дасть дуба, а той — уславиться. Плазуни, хробаки, я добре вас знаю! Ви перехопили через край. Був час, коли вам одрізували вуха. Ви втратили почуття міри. Надулися, як оті повітряні кульки. Я покажу вам ваше місце. Ні, сер, не подолати вам старого Челленджера! Тільки він один і може дати ще вам носу. Він попереджав вас, перестерігав; а ви все ж таки прийшли. Це ваша власна провина. Штраф, сер! Платіть штраф! Ви зробили велику ставку і, здається мені, програли.

— Слухайте, сер, — застеріг я, відступивши до дверей і відчиняючи їх, — ви, звичайно, можете бути брутальним, коли це вам подобається. Та всьому має бути край. Ви не маєте права ображати мене.

— Не маю права! — він поволі наближався до мене, але притьмом спинився й сунув велетенські руки в кишені своєї короткої, як у хлопців, куртки. — Багато ось таких, як ви, повикидав я зі свого дому. Ви будете четвертий чи п’ятий. Три фунти п’ятнадцять шилінгів штука — ось пересічна ціна за вас. Дорогенько, та нічого не вдієш. А тепер, сер, чому б і вам не піти слідом за вашими товаришами? Думаю, не завадило б, — і він знову посунув на мене, ідучи на пальцях, немов танцюрист.

Я міг би вискочити в коридор і зачинити двері на засув, але то був би ганебний учинок. До того ж поволі я теж почав розпалюватись. Попервах мені дійсно було трохи ніяково, але тепер, після стількох образ, я уже почувався скривдженим.

— Попрошу вас забрати геть ваші руки, сер. Я не дозволю цього!

— Ти дивись! — Крізь його чорні вуса блиснули міцні білі зуби. — То не дозволите, кажете?

— Не клейте дурника, професоре! — згукнув я. — На що ви сподіваєтесь? Я важу двісті десять фунтів. М’язи в мене, мов залізо. І щосуботи я граю у футбол в ірландській команді Лондона. Я не з тих, що...

Тієї таки миті він кинувся на мене. Добре, що я заздалегідь відчинив двері, інакше ми би висадили їх. Ми колесом прокотилися по коридору, дорогою заплутались у якомусь стільці і разом із ним попрямували до виходу. Борода професора потрапила мені до рота, наші руки переплелися, тіла щільно притулились одне до одного, а той пекельний стілець крутився поміж наших ніг. Завбачливий Остін одчинив вхідні двері, і ми клубком скотилися вниз по сходах. Мені доводилося бачити щось подібне у виконанні двох акробатів, і я думаю, вони мусили довго тренуватися, перш ніж навчилися виконувати такий номер без тілесних ушкоджень. Стілець розлетівся на тріски, а ми опинилися в рівчаку на вулиці. Професор звівся на ноги і, відсапуючись, як астматик, люто вимахував кулаками.

— Годі з вас? — прохрипів він.

— А ти, клятий бульдог, — скрикнув я і собі, підводячись із землі.

Ми були в запалі і, безсумнівно, не раз ще спробували б щастя, якби на допомогу мені не прийшла доля у вигляді полісмена із записником у руках.

— Що тут у вас трапилося? І як вам не соромно? — спитав полісмен. То була перша розумна фраза, яку я чув у Енмор-Парку.

— Ну, — повернувся він у мій бік,— в чім річ?

— Ця людина накинулася на мене, — поскаржився я.

— Ви накинулися на нього? — спитав полісмен.

Професор ледве зводив дух і не відповів нічого.

— Це вже не вперше, — сказав полісмен і суворо похитав головою. — Через те саме вам довелося мати чималий клопіт місяць тому. Тоді ви підбили око молодому чоловікові. Будете ви позиватися, сер? — полісмен обернувся до мене.

— Ні, — повагавшись, промовив я, — не буду.

— Чому ж так? — здивувався полісмен.

— Почасти тут і моя провина. Я силоміць вдерся до його кабінету, хоча він і попереджав мене.

Полісмен закрив свій записник.