Сліпобачення - Пітер Уоттс
Піхота помирала швидко. Деякі ледь витримували одну вилазку, інші помирали за кілька хвилин. Найживучішими виявилися найповільніші: наполовину сліпі й тупуваті солдати, кожну команду і кожну відповідь вони протягували крізь свої броньовані вушні перетинки з високочастотним дзижчанням. Іноді ми посилювали їхні лави іншими, з якими підтримували візуальний контакт. Вони були швидшими, але нервовішими, а тому ще вразливішими. Разом вони охороняли нас від ворога, який і досі не показував свого обличчя.
Навряд чи йому потрібно було напружуватися. Наші війська падали навіть без ворожого вогню.
Але ми, попри все, працювали: незважаючи на судоми, галюцинації та конвульсії. Ми намагалися наглядати одне за одним, доки магнітні мацаки залазили до нас у внутрішнє вухо і змушували страждати від морської хвороби. Часом ми блювали у свої шоломи. А потім бліді як смерть просто висіли і крізь зціплені зуби втягували кисле повітря, доки очищувачі прибирали з обличчя слиз та огидні шматочки неперетравленої їжі. І мовчки дякували Богу, що наші лицьові забрала антистатичні й здатні до самоочищення.
Доволі скоро стало очевидно, що я відігравав роль не лише гарматного м’яса. І байдуже, що мені бракувало лінгвістичних здібностей Банди чи біологічної кваліфікації Шпінделя; я — це ще одна пара рук у місці, де будь-хто щомиті міг вийти з ладу. Що більше людей посилав Сарасті на польові роботи, то більшими були шанси, що бодай один із них буде хоча б наполовину ефективним у ту чи ту мить. Та навіть за таких обставин навряд чи можна було сказати, що робота йшла ефективно. Кожна вилазка була вправлянням у безрозсудному ризику.
Хай там як, але ми це робили. А інакше могли просто повертатися додому.
Робота просувалася вкрай повільно і стопорилася на кожному кроці. Банді не вдавалося знайти жодних ознак написів чи мовлення, які можна було б розшифрувати, але нескладно було помітити загальні принципи розвитку об’єкта. Часом «Роршах» членувався, виштовхував із себе поперек тунелів переділки, схожі на хрящові кільця людської трахеї. Протягом годин деякі з них ледачкувато, наче м’який віск, розвивалися до скорочувальних діафрагм або ж до щільних мембран. Здавалося, що ми спостерігали за розростанням об’єкта окремими сегментами. Та найактивніше «Роршах» збільшувався за рахунок вершин шипів. Ми проникли всередину нього за сотню метрів від найближчого, але відлуння цієї активності докочувалося і сюди.
Якщо це було частиною нормального процесу росту і лише слабким його відголоском, можна тільки уявити, що ж відбувалося в серці апікальних зон. Ми не могли побачити цього зсередини; за сотню метрів від шипа середовище стає надто смертоносним навіть для таких камікадзе, як ми. Але за п’ять обертів «Роршах» виріс іще на вісім відсотків — бездумно й механічно, наче кристал.
Попри все, я намагався виконувати свою роботу. Я компілював і зіставляв, передаючи дані, яких ніколи не зрозумію. Уважно, наскільки це було можливо, я спостерігав настільки за системами навколо мене, додаючи кожен жест і кожну рису до загального сплаву. Одна частина мого мозку готувала резюме й синтези, а інша тим часом просто дивилася, торопіючи з усього побаченого і нічого не розуміючи. Однак ні та, ні друга не могли збагнути, звідки ж приходить осяяння.
Але мені було непросто. Сарасті не дозволяв мені вийти за межі системи. Кожне спостереження було забруднене моєю недоречною присутністю в загальній суміші. Я робив усе, що міг. Не вносив жодних пропозицій, які могли б вплинути на прийняття життєво важливих рішень. У польових умовах виконував те, що мені наказували, — і не більше. Я намагався скидатися на один із роботів Бейтс — просте знаряддя без ініціативи і без впливу на психодинаміку групи. Здається, мені це загалом вдавалося.
Мої нерозуміння накопичувалися за графіком і зберігалися в пакеті передачі «Тезея» — не відіслані. Через надмір локальних перешкод неможливо було відправити сигнал на Землю.
* * *
А Шпіндель був правий: привиди пішли за нами на корабель. Ми почали чути, як у його хребті, окрім Сарасті, шепочуть інші голоси. Краєм ока я навіть бачив, як яскраво освітлений круглий світ барабана викривлювався і похитувався, і не раз я помічав кістлявих, безголових, багаторуких примар, які гніздилися серед балок. Якщо глянути на них скоса, вони видавалися щільними і цілком реальними, та варто було спробувати сфокусуватися на цих привиддях, як вони блякли, перетворюючись на темну прозору пляму на тлі металу. Вони були такими крихкими, ці примари, що у них можна було свердлити дірки самим лише поглядом.
Шпіндель сипав як із рукава назвами психічних порушень. Я звернувся до КонСенсуса за просвітленням і знайшов ціле інакше «я», поховане під лімбічною системою, заднім мозком і мозочком. Воно жило у стовбурі мозку і було навіть старшим за підтип хребетних. Воно було самодостатнім: бачило, чуло й відчувало незалежно від усіх інших частин, нашарованих на нього у процесі еволюції. Воно не дбало ні про що, окрім власного виживання. Воно не гаяло часу ні на планування, ні на абстрактний аналіз, витрачаючи зусилля тільки на рудиментарну обробку сенсорної інформації. Але воно було спритним і реагувало на загрози швидше, ніж його розумніші співмешканці встигали їх усвідомити.
І навіть коли воно не мало змоги діяти — коли впертий, незговірливий неокортекс відмовлявся спустити його з повідка, — то все одно намагалося передати побачене, і саме тому Ісаак Шпіндель несхибно відчув, куди саме простягати руку. По суті, у нього в голові існувала скорочена версія Банди. Як і у всіх нас.
Я зазирнув глибше — і знайшов у мозку самого Бога, знайшов перешкоду, що вкидала Бейтс в екстаз, а в Мішель спричинювала конвульсії. Я простежив Сірий синдром до його витоків у скроневій долі. Чув голоси, що базікають у мізках шизофреніків. Знаходив кортикальні інфаркти, які змушують людей заперечувати власні кінцівки, уявляв магнітні поля, що мали посісти їхнє місце, коли Дробар намагався розчленуватися. А в купі забутих ще з двадцятого століття випадків під грифом «синдром Котара» я знайшов Аманаду Бейтс та інших, подібних їй.
