Сліпобачення - Пітер Уоттс

За сто градусів звідси, в зоні невагомості, Каннінґем поклав свого попередника в труну, яка виконувала інші функції, ніж ті, що встановлені в передній частині корабля. Мені було цікаво, чи мав він намір розпочати розтин просто під час наших зборів. І чи чутимемо ми при цьому які-небудь звуки.

— Сашо, — обізвався Сарасті.

— Ага, — в голосі з’явилися притаманні Саші розтягнуті нотки. — Я висіла на матусі. Коли вона знепритомніла, я оглухла й осліпла на фіг. Намагалася перебрати командування на себе, але щось мені заважало. Певно, Мішель. Не думала, що вона на таке здатна. Я навіть бачити нічого не могла.

— Але ти не втратила свідомості.

— Наскільки я пригадую, я була весь час при тямі. Але в цілковитій темряві.

— Запахи? Дотики?

— Я відчула, що Мішель насцяла у скафандр. Але більше нічого не помітила.

Повернувся Каннінґем. В його зубах, як завжди, стирчала цигарка.

— Ніщо не торкається тебе, — припустив вампір. — Ніхто не хапає за ногу.

— Ні, — відказала Саша.

Вона не вірила у байки Мішель про невидимих монстрів.

Ніхто не вірив. Навіщо цим перейматися, якщо все, що ми пережили, так легко пояснити психічним розладом?

— Дробар.

— Нічого не знаю. — Я й досі не звик до чоловічого голосу, що звучав з губ Джеймс. Дробар був трудоголіком. Він рідко виходив на поверхню у змішаному товаристві.

— Ти був там, — нагадав йому Сарасті. — Ти мусиш пам’ятати якісь…

— Матуся надіслала мені зразки на аналіз. Я працював з ними. І досі з ними працюю, — вагомо додав він. — Я нічого не помітив. Це все?

Я ніколи не вмів добре його читати. Часом здавалося, що в Дробаря більше спільного з дюжиною несвідомих модулів у голові Джеймс, аніж з повноцінними розумними особистостями, як решта Банди.

— Ти нічого не відчуваєш? — тиснув на нього Сарасті.

— Тільки зразки.

— Є щось важливе?

— Стандартні феноматичні спіралі й решітки. Але я ще не завершив. Можна мені піти?

— Так. Поклич Мішель, будь ласка.

Щось бурмочучи собі під носа, Каннінґем взявся обколювати мої рани анаболіками. Між нами вився легкий блакитний димок.

— Ісаак знайшов кілька пухлин, — зауважив він.

Я кивнув і закашлявся. У мене дерло в горлі. Нудота стала настільки сильною, що почала тиснути мені на діафрагму.

— Мішель, — повторив Сарасті.

— Я бачу ще декілька, — продовжив Каннінґем. — Біля основи черепної коробки. Всього кілька десятків клітин, тож зараз немає потреби випалювати.

— Тут, — голос Мішель було ледь чути навіть крізь КонСенсус, але це, принаймні, був голос дорослої жінки. — Я тут.

— Скажи, будь ласка, що ти пам’ятаєш?

— Я… Я відчула… Я просто висіла на Матусі, а потім вона зникла — і не стало нікого, тож мені довелося… Ставати до штурвала..

— Ти бачила, як закрилася мембрана?

— Чесно кажучи, ні. Раптом потемніло, а коли я роззирнулася, то ми вже опинилися в пастці. А потім я відчула щось позаду себе — беззвучне і скрадливе. Воно просто звідкись вискочило, схопило мене… і… і… Вибачте, — сказала вона за мить. — мене трішки… нудить…

Сарасті терпляче чекав.

— Ісаак, — прошепотіла Мішель. — Він…

— Так, — пауза. — Нам дуже шкода.

— Може… його можна полагодити?

— Ні. Пошкодження мозку, — у голосі вампіра прозвучало щось схоже на співчуття — завчена гра досвідченого актора. Було в тому голосі ще дещо: ледь відчутний голод і слабенька нотка спокуси. Навряд чи хтось, крім мене, вловив її.

Ми були слабкими і ставали ще слабшими. А хижаків вабить до слабких і скалічених.

Мішель знову змовкла. Коли вона продовжила, її голос трохи тремтів:

— Я небагато чого можу розповісти. Воно схопило мене. А потім відпустило. І я розсипалася на частини, не можу пояснити чому. Хіба що те кляте місце виробляє всіляке з нами, і я була… слабкою. Мені шкода. Більше мені немає що сказати.

— Дякую, — після довгої паузи відповів Сарасті.

— Чи можна… Я б хотіла піти, якщо ви не заперечуєте.

— Так, — погодився Сарасті.

Мішель зникла з поверхні, коли зала оберталася. Я не побачив, хто зайняв її місце.

— Піхотинці нічого не бачили, — зауважила Бейтс. — Коли ми пробилися крізь мембрану, тунель уже був порожнім.

— І бабай мав досить часу, щоб втекти, — додав Каннінґем. Він опустив ноги на палубу і схопився за поручні. Відсік зрушив з місця. Втримуваний пасками, я повис навскоси.

— Важко не погодитися, — сказала Бейтс. — Але єдине, що ми достеменно знаємо про «Роршах», це те, що там не можна довіряти власним чуттям.

— Довіряйте чуттям Мішель, — відказав Сарасті.

Мені стало зовсім зле. Вампір запустив відео: кадри, зняті одним з піхотинців. За прозорою вощаною волокнистою мембраною колихалася яскрава розпливчаста пляма. То був ліхтар Джеймс, яка опинилася по той бік бар’єру. Зображення трішки хитнулося, коли робот заточився, натрапивши на магнітну перешкоду, а тоді знову все повторилося. Хитнулося — повторилося. Шестисекундна петля.

— Подивіться на те, що біля Банди.

He-вампіри нічого там не побачили. Вочевидь, зрозумівши це, Сарасті зупинив зображення.

— Дифракційні діаграми не збігаються з єдиним джерелом світла у порожньому просторі. Я бачу тьмяніші відбивальні елементи. Два темні об’єкти один біля одного, однакового розміру, які розсіюють світло тут, — курсор вказав на дві непримітні точки на зображенні, — і тут. Один — це Банда. Інший — невідомо.

— Хвилиночку, — втрутився Каннінґем. — Якщо ви можете розгледіти це через мембрану, чому ж тоді Сью… чому Мішель нічого не побачила?

— Синестезія[80], — нагадав йому Сарасті. — Ви бачите. Вона відчуває.

Біомедичний відсік легенько смикнувся, коли його оберти синхронізувалися з барабаном. Поручні сховалися назад у палубу. З дальнього кутка щось позбавлене очей стежило, як я спостерігаю за процесом.

— Лайно, — прошепотіла Бейтс. — Хтось був удома.

До речі, насправді вони ніколи не розмовляли ось так просто. Якби я передавав їхні реальні голоси, ви б почули нісенітницю — півдюжини мов і цілий Вавилон особистих говірок.

Звісно, сякі-такі особливості проникали в їхні розмови: доброзичлива задерикуватість Саші, огида Сарасті до минулих часів. Під час операції на скроневій частці трапився випадковий глюк, тому Каннінґем втратив більшу частину займенників на позначення роду. Але питання було набагато ширшим. Багато хто з них у кожному другому реченні змішував англійську, гінді та мову хадза; жоден справжній науковець не дозволить стриножити свої думки концептуальними обмеженнями єдиної мови. Часом вони самі поводилися мало не як синтезисти, обмінюючись буркотіннями та жестами, які не мають жодного сенсу для звичайних людей. Не те щоб авангарду науки бракувало соціальних навичок; просто коли ти проминаєш певну точку розвитку, формальна