Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов

добре знала всі куточки міста, він міг упоратись з цією безнадійно геройською справою краще від будь-кого іншого і старший начальник міліції після деякого вагання пристав на його пропозицію. Їм пощастило дістатися зі своїми гранатами до одної з батарей ворога і з сусіднього даху викликати вибух кількох ящиків із набоями. Серед паніки від вибухів вони збігли вниз, попсували гармати і висадили в повітря решту набоїв. Тут Леонід дістав кілька перших ран від осколків з набоїв. Спішно після цього тікаючи, вони віч-на-віч опинилися перед відділом ворожих драгунів. Леонід передав команду Володимирові, котрий був йому ад’ютантом, а сам з останніми двома гранатами метнувся під найближчу браму, де й засів, поки товариші відходили, використовуючи різні випадкові захистки, та енергійно відстрілюючись. Він пропустив повз себе більшу частину ворожих драгунів і кинув першу гранату в офіцера, а другу в найближчу купку драгунів. Драгуни сипнули врозтіч, а наші повернулись і взяли Леоніда, тяжко пораненого осколком із другої своєї гранати. Вони успішно доставили його до наших ліній ще до світанку, а потім передали на мої турботи.

Осколок гранати пощастило вийняти одразу ж, але вияснилось, що він зачепив легені, отже становище пораненого було дуже небезпечне. Я поклав його якомога краще і зручніше, але, однак, одного не міг йому дати — повного спокою, котрий йому так потрібний. Перед світанком бій відновився, його гуркотіння було дуже добре у нас чути і неспокійний інтерес до його перебігу підвищував Леонідові його пропасницю. Коли почали надвозити нових поранених, він став хвилюватися ще дужче і змусив мене по змозі ізолювати його, поставивши навколо нього параван, щоб він хоч не бачив чужих ран.

…………………………………………………

Біля четвертої години дня бій ущух, наслідки його вже було видно. Я був на огляді поранених і на поділі їх на групи. В цю хвилю подали мені картку тої особи, котра кілька тижнів перед тим цікавилася у мене листом про здоров’я Леоніда, а потім з’являлася до мене сама і мусила заїхати до вас із моєю рекомендацією, щоб перечитати його рукопис. Тому, що ця дама, безперечно, — товариш і, очевидно, — лікар, я запросив її безпосередньо до себе в палату. Як і тоді, коли я бачив її вперше, вона була під темною вуалькою, котра майже зовсім ховала риси її обличчя.

— Леонід у вас? — запитала вона не вітаючись зі мною.

— Так, — відповів я; — не турбуйтесь понад міру. Рана його хоч і небезпечна, але, я гадаю, що виходити його можна.

Вона швидко й тямуче поставила мені низку питань, щоб з’ясувати становище хворого. Потім вона забажала його побачити.

— А чи не схвилює його це? — заперечив я.

— Безперечно, схвилює, — відповіла вона. — Але це завдасть йому менше шкоди, ніж корнети. Ручуся вам за це.

Тон її був цілком рішучий і упевнений. Я побачив, що вона тямить, що каже, і не міг їй відмовити. Ми пішли до палати, де лежав Леонід, і я жестом указав на параван, сам же лишився по сусідству, біля ліжка іншого важкопораненого, котрого я однаково мусив оглянути. Я хотів прослухати всю її розмову з Леонідом, щоб у разі потреби втрутитись.

Заходячи за параван, вона трохи підсмикнула вуальку. Я бачив її силует через не дуже прозору тканину паравану і міг помітити, як вона нахилилася над хворим.

— Машкара… — через силу вимовив Леонід.

— Твоя Нетті! — відповіла вона, і стільки ніжності й ласки почув я в тих двох словах, вимовлених тихим мелодійним голосом, що моє старе серце затріпотіло в грудях, опановане до болю радісним співчуттям.

Тут вона якось гостро ворухнула руками, ніби розстібала комір і, як мені видалось, зняла з себе капелюшок з вуалькою, а потім ще ближче нахилилась до Леоніда. Настала хвилинка мовчанки.

— Я, мабуть, умираю? — сказав він тихо, тоном запитання.

— Ні, Ленні, життя перед нами. Рана твоя не смертельна, навіть не небезпечна…

— А вбивство? — за перечив він тяжко й тривожно.

— Це була хвороба, мій Ленні. Заспокойся, цей порив смертельного болю не стане ніколи між нами, як не стане й на шляху до нашої спільної великої мети. Ми дійдемо до неї, мій Ленні…

Тихий стогін вихопився йому з грудей, але це не був стогін болю. Я пішов, бо відносно свого пораненого вже з’ясував усе, що було треба, а підслуховувати далі чужу розмову не личило, та й не було для чого. Через кілька хвилин невідома, знову в капелюшку й вуальці, викликала мене ще раз.

— Я візьму Леоніда до себе, — заявила вона. — Леонід сам цього хоче, та й умови догляду у мене кращі, ніж тут, отже, ви можете не турбуватись. Двоє товаришів унизу чекають. Накажіть дати їм ноші.

Сперечатися не доводилось: у нашому шпиталі умови справді не так блискучі. Я спитав її адресу, — це було дуже близько — і ухвалив собі завтра ж навідатись до Леоніда. Прийшло двоє робітників, обережно поклали його на ноші, і понесли…

…………………………………………………

(Приписка на другий день).

І Леонід і Нетті без жодного сліду зникли. Оце зараз зайшов я до їхнього помешкання: двері відчинено, кімнати порожні. На столі у великій залі з відчиненим навстіж великим вікном побачив я адресовану мені записку. В ній тремтячою рукою було написано лише кілька слів:

«Привіт товаришам. До побачення.

Ваш Леонід».

Дивна річ: не відчуваю жодного занепокоєння. Я смертельно втомився за ці дні, бачив багато крові, безліч страждань, котрим безсилий був зарадити, надивився на картини загибелі й руїни, а на душі все ж радісно і ясно.

Все, що було гіршого. — вже позаду. Боротьба була довго й тяжка, але перемога перед нами… далі боротьба буде