Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов

нічого цікавого. Вони сказали, що випадково зустріли мене в столиці цілковито хворого, що знали мене ще до революції, коли чули від мене про доктора Вернера, чому й вирішили звернутись само до нього. Вони від’їхали того ж таки дня. На Вернера вони справили враження людей певних, котрим не було підстави не вірити. Сам же він випустив мене з очей вже за кілька років перед цим і ні від кого не міг дістати жодної звістки про мене.

Я хотів розповісти Вернерові історію мого вбивства, але це видавалось мені дуже тяжкою справою через заплутаність її і безліч таких подробиць, котрі кожній безсторонній людині могли б видатися занадто дивними. Я пояснив свій клопіт Вернерові і від нього почув несподівану відповідь:

— Буде найкраще, коли ви не станете мені зараз розповідати нічого. Це не допоможе вашому одужанню. Сперечатися з вами я, звичайно, не буду, але й історії вашій, однаково, не повірю. Ви занедужали на меланхолію, в якій люди цілком щиро приписують собі вигадані злочини, а їхня пам’ять, пристосовуючись до їхнього марення, витворює фальшиві спогади. Але ж і ви мені теж не повірите, доки не одужаєте, а тому — краще відкласти вашу розповідь на потім.

Коли б ця розмова відбулася за кілька місяців до того, я, безперечно, побачив би в словах Вернера найбільше до себе недовір’я й презирство. Але тепер, коли моя душа шукала відпочинку й заспокоєння, я поставився до справи цілком інакше. Мені приємно було думати, що про мій злочин товариші не знають і що про сам факт його ще можна законно сумніватися. Я став думати про це менше й рідше.

Одужання пішло швидше: лише вряди-годи поверталися інколи приступи старої нудьги, але вже не на довгий час. Вернер відверто був мною задоволений і навіть майже зняв з мене і медичний догляд. Якось одного, разу, пригадуючи його думку про моє «марення», я попросив його дати мені на перегляд якусь типову історію подібної до моєї хвороби, з числа тих, що він сам спостерігав тут у своїй лікарні. З великим ваганням і справжньою неохотою, він, однак, мене задовольнив. З великої купи історій хвороби він на моїх очах вибрав одну і подав її мені.

Тут розповідалося про людину з далекого, покинутого села, котру злидні погнали на заробітки в столицю, на одну з найбільших там фабрик. Життя великого міста нового робітника, певне, дуже приголомшило і, як розказувала вже жінка його, він довгий час ходив «наче сам не свій». Потім це минулося і він жив та працював, як і решта. Коли вибухнув на фабриці страйк, він був разом з товаришами. Страйк був довгий і впертий: і йому, і його жінці та дитині довелося голодувати. Тут він зненацька «зажурився», став докоряти собі за те, що одружився й прижив дитину, і що взагалі жив «не по-божому».

Потім він почав «забалакуватись» і його відвезли до лікарні, а звідти до земської лікарні тої губернії, де він народився й жив. Він запевняв, що зламав страйк і видав товаришів, як і «доброго інженера», котрий потай підтримував страйк і котрого за те уряд повісив. Випадково я був добре обізнаний з історією всього цього страйку — я тоді працював у столиці; на ділі жодного зрадництва там не трапилося, а «доброго інженера» не лише не було скарано на горло, а й навіть не арештовано. Хвороба завершилась для робітника добре: він одужав.

Ця історія вплинула на мої думки досить своєрідно. Стали виникати сумніви, чи справді вчинив я вбивство, чи може, як казав Вернер, це було «пристосовування моєї нам’яті до марення меланхолії»? Тогочасні всі мої спогади з життя серед марсіан були навдивовижу невиразні й бліді і висіли в голові, мов якісь пошматовані клапті; і хоч картина злочину пригадувалась найяскравіше, але й вона якось плуталась і блідла перед безпосередніми й ясними враженнями сучасного. Часами я відкладав ці легкодухі й приємні сумніви і гостро відчував, що все було і що нічим його не змінити. Та потім сумніви й софізми повертались: вони дозволяли мені спекатись думки про минуле. Люди ж так охоче вірять тому, що їм подобається… І хоч десь під сподом душі ще жевріло усвідомлення, що це — брехня, я, проте, вперто йому віддавався, як віддаються всіляким радісним мріям.

Тепер я гадаю, що без цієї самоомани одужав би я і не так швидко, і не так цілковито.

III. ЖИТТЯ КРАЮ

Вернер старанно відхиляв від мене будь-які враження, котрі могли б «зашкодити» моєму здоров’ю. Він не дозволяв мені заходити до себе в саму лікарню, і з усіх душевнохворих, що там були, я міг бачити лише тих безнадійно одурілих і дегенератів, котрі ходили на волі і працювали на полі, в гайку й саду; а тут для мене не було нічого цікавого: я дуже не люблю всього безнадійного, всього непотрібного й засудженого. Мені кортіло подивитись на важкохворих, саме на тих, що ще можуть одужати, особливо ж на меланхоліків та веселих маніяків. Вернер обіцяв, що сам мені їх покаже, коли я вже досить добре одужаю, — але все зволікав та зволікав. Так мені й не довелося їх побачити.

Ще старанніше силкувався Вернер ізолювати мене від усього політичного життя мого краю. Він, напевне, гадав, що хвороба моя виникла не з чого іншого, як із тяжких вражень революції; йому й на думку не спадало, що я весь час був від краю відірваний і навіть не міг знати, що там діялося. Це повне незнання він поясняв собі простісіньким забуттям, за котре я мусив дякувати своїй хворобі, і вважав, що воно дуже мені корисне. І він не лиш сам нічого мені про всі ці справи не розповідав, але й заборонив це робити і моїм доглядачам. А в цілому його помешканні не було ані жодної газети, ні жодної книжки з місячників за останні роки: все це він ховав у себе в кабінеті, у лікарні. Я мусив був жити на політично дикій канапі.

Спочатку, коли мені закортіло лише спокою й відпочинку, таке