Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов

але в невиразній, абстрактній формі. Біль у серці зростав і народжувалася думка, що це я винен у тому знищенні. На короткий час виринала свідомість, що нічого цього ще нема, та ще ж, може, й не буде. Біль, однак, не минав, а думка знову повільно плела своє: «Всі загинуть… і Ганна Миколаївна… і робітник Івась… і Нетті… Ні, Нетті лишиться: вона марсіанка… а всі загинуть… і не буде жорстокості, бо не буде страждань… так, це обіцяв Стерні… а всі загинуть, бо я був хворий… значить — винуватий…» Клапті важких думок застигали й дубіли і лишалися у свідомості, холодні й нерухомі. І час ніби спинявся разом з ними.

Це було марення, тяжке, безперервне, безпомічне. Привидів навколо мене не було. Був один чорний привид у моїй душі, але він був — усе. І кінця йому бути не могло, бо спинився час.

Виникала думка про самогубство і поволі снувалася в голові, але не заповнювала свідомості. Самогубство видавалося і марним, і нудним: хіба ж могло воно спинити цей чорний біль, що був усім? Не було віри в самогубство, бо не було віри у своє існування. Була нудьга, холод, ненависне все, а моє «я» зникало в ньому як щось непомітне, мізерне, безмежно мале. «Мене» не було.

Часом моє самопочуття ставало таким нестерпним, що виникало непереможне бажання накидатись навколо себе на все живе й мертве, бити, руйнувати, нищити все без сліду. Але я ще розумів, що це було б безглуздям, дитячими забаганками; я зціплював зуби й утримувався.

Думка про Стерні знову й знову верталася до свідомості й нерухомо там спинялася. Вона була тоді ніби центром всієї нудьги й болю. Потроху, дуже повільно, але невпинно, біля цього центру став формуватися намір, що згодом перетворився в чітку й неухильну постанову: «Треба побачитись зі Стерні». Навіщо, з яких мотивів бачитись, — я не міг би цього сказати. Була лише міцна певність, що я це зроблю. Та було також болюче тяжко вийти зі своєї нерухомості, щоб постанову здійснити.

Але нарешті надійшов день, коли у мене вистачило енергії, щоб перемогти цей внутрішній опір. Я всів до човника і поїхав до обсерваторії Стерні. Дорогою я силкувався зміркувати, про що я буду з ним говорити. але холод у серці і холод вітру паралізували мені думку. За три години я доїхав.

Вступивши до великої зали обсерваторії, я сказав одному з товаришів, що там працювали: «Хочу бачити Стерні». Товариш пішов до Стерні і, через хвилину повернувшись, сповістив, що Стерні зараз перевіряє інструменти і звільниться через чверть години; мені ж тим часом зручніше зачекати на нього в кабінеті.

Мене завели до кабінету і я всівся у кріселко навпроти письмового столу. В кабінеті повно було різних приладів і машин, котрі я почасти вже знав, а почасти ні. Праворуч від мене стояв якийсь невеличкий інструмент на важкому металічному штативі з трьома ногами. На столі лежала розгорнута книжка про Землю та її мешканців. Я машинально почав її читати, але спинився на перших фразах і відчув знову почуття майже такого, як і раніше, задубіння. Тільки у грудях, разом зі звичною вже нудьгою, калатало якесь непевне тріпотливе хвилювання. Так пропливло не знаю скільки часу.

Аж ось у коридорі залунала важка хода і до кімнати вступив Стерні зі своїм звичайним спокійним і діловитим обличчям. Він сів по другий бік столу і допитливо позирнув на мене. Я мовчав. Він перечекав хвилину, а потім запитав руба:

— Чим можу вам бути в пригоді?

Я все мовчав і нерухомо дивився на нього, мов на не живу річ. Він ледь помітно повів плечами і вичікувально розташувався в кріслі.

— Чоловік Нетті… — нарешті вимовив я через силу, напівсвідомо і, насправжки, до нього не звертаючись.

— Я був Нетті чоловіком, — спокійно спростував він. — Ми розлучилися вже давно.

— …Знищення… Не буде… жорстокістю… — провадив я далі так само поволі й напівсвідомо, висловлюючи думку, що закаменіла мені в мозку.

— Ага, ось ви про що, — сказав він спокійно. — Але ж про це тепер уже й мови немає. Тимчасове вирішення, як ви знаєте, ухвалено зовсім іншого роду.

— Тимчасове вирішення… — машинально проказав і я.

— Що ж до мого тодішнього плану, — додав Стерні, — то хоч я й не зовсім від нього відмовився, але мушу сказати, що тепер міг би захищати його не так упевнено.

— Не зовсім… — знову проказав я.

— Ваше здоров’я і участь у нашій спільній роботі почасти зруйнували мою аргументацію…

— Знищення… почасти, — перебив я і мабуть уся нудьга й мука надто яскраво відбились у моїй іронії, бо Стерні зблід і тривожно позирнув на мене.

Запала тиша.

Зненацька холодні лабети болю з нечуваною, неймовір мою силою стиснули мені серце. Я відсахнувся до спинки крісла, щоб утриматись від безумного крику. Рука моя цупко ухопила щось тверде й холодне. Я відчув важку зброю у своїй руці і стихійно непереможний біль став мені лютим одчаєм. Я вихопився з крісла, завдаючи страшного удару Стерні. Одна з ніг штатива поцілила йому у скроню і він, не скрикнувши й не простогнавши, похилився набік, мов інертна маса. Я відкинув свою зброю, вона задзвеніла и загуркотіла по машинах. Вже було по всьому.

Я вийшов у коридор і першому ж товаришеві, котрого зустрів, сказав:

— Я убив Стерні.

Той зблід, швидко зайшов до кабінету; але там він, певно, швидко переконався, що допомога уже непотрібна, і одразу ж повернувся до мене. Він відвів мене до своєї кімнати і, доручивши іншому товаришеві, що там був, покликати телефоном лікаря, а самому піти до Стерні, — лишився разом зі мною. Я сам спитав у нього:

— Енно тут?

— Ні, — відповів він, — вона поїхала на кілька днів до Нелли.

Потім знову настала мовчанка, доки не