Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов

Одного літнього ранку Вернер, повернувшись з лікарні після огляду хворих, не пішов до саду відпочивати, — як це робив звичайно, бо цей огляд його дуже втомлював, — а навідався до мене і став старанно розпитувати мене про моє самопочуття. Мені видалося, що він запам’ятовував мої відповіді. Це була трішки не зовсім звичайна річ і я спочатку подумав, чи не здогадався він, часом, про таємницю моєї з Володимиром маленької змови. Але з розмови я швидко помітив, що йому ніщо таке й на думку не спадає. Потім він знову ж пішов не в сад, а до свого кабінету і лише через півгодини побачив я через вікно, що він гуляє вже своєю улюбленою темною алеєю. Я не міг не думати про ці дрібниці, бо ж нічого поважнішого навкруги мене взагалі не було. Після різних здогадів я спинився на тому, що Вернер мав написати комусь, — на його спеціальне прохання, звичайно, — докладний звіт про стан мого здоров’я. Пошту йому завжди носили вранці, до його кабінету в лікарні, — цього разу він, певне, дістав там листа з запитанням про мене.

Від кого лист і навіщо? Довідатись про це, та ще й негайно, стало мені конечною потребою для заспокоєння. Питати у Вернера не випадало, — він чомусь не вважав можливим сказати мені це, бо ж інакше сказав би й сам, без якихось там розпитувань. Чи не знає чогось Володимир? Ні, каже, що не знає нічого. Я став міркувати, яким би способом дошукатися правди.

Володимир охоче став мені допомагати. Моя цікавість, на його думку, була цілком законною, потайність же Вернера, — безпідставною. Не довго думаючи, він провів справжній трус по кімнатах Вернера та в його медичному кабінеті, але нічого цікавого не знайшов.

— Він, певне, або носить цього листа з собою, або ж подер його й викинув, — сказав Володимир.

— А куди він кидає подерті листи й папери? — спитав я.

— У кошик під столом у кабінеті. — відповів Володимир.

— Добре, тоді принесіть мені всі клаптики, котрі знайдете в тому кошику.

Володимир пішов і швидко повернувся.

— Там нема жодних клаптиків, — заявив він. — Ось лише що я знайшов там: конверт листа, з печатки судячи — сьогоднішнього.

Я взяв конверт і зиркнув на адресу. Земля попливла мені з-під ніг і стіни почали падати на мене..

Рука Нетті!

Серед того хаосу спогадів і думок, що знявся в моїй душі, коли я побачив, що Нетті була на Землі і не схотіла побачитись зі мною, для мене спочатку виразно повстав лише кінцевий висновок. Він виник ніби сам собою, без жодного помітного логічного процесу, і був цілком певний. Але я не міг обмежитись лише тим, щоб просто якнайшвидше його здійснити. Я хотів також до ладу й чітко вмотивувати його для себе й для інших. Особливо ж не міг я пристати на те, щоб мене не зрозуміла і Нетті, та повважала б за безпосередній порив почуття те, що було логічною потребою, що неминуче випливало з усієї моєї історії. Тому я повинен був перш за все до ладу розповісти свою історію, — розповісти для товаришів, для себе, для Нетті… Ось що породило мій рукопис. Вернер, котрий прочитає його перший — на другий день після того, як ми з Володимиром зникнемо, — потурбується, щоб його було видано, з потрібними, певна річ, для конспірації змінами. Це мій єдиний йому заповіт. Дуже жалкую, що не доведеться потиснути йому руку на прощання…

В міру того, як я писав оці спогади, минуле прояснювалося переді мною, хаос відступав перед певністю і моя роль та вся моя діяльність поставали перед свідомістю якнайяскравіше. В здоровому розумі й твердій пам’яті можу я тепер підвести всі підсумки…

Ніяк не можна сперечатися, що доручена мені справа виявилася мені не до снаги. Де ж лежала причина мого банкрутства? І як можна пояснити помилку гострозорого, глибокого психолога Менні, що так невдало вибрав саме мене для цієї справи?

Я пригадую свою про це з Менні розмову за тих щасливих для мене часів, коли кохання Нетті вливало мені безмежну віру в свої сили.

— Як сталося, — спитався я, — що ви, Менні, з безлічі різноманітного люду нашої країни, що зустрічали ви у своїх пошуках, саме мене визнали за найбільш придатного на роль представника Землі на Марсі?

— Вибирати не дуже то й було з кого, — відповів він. — Сфера вибору одразу ж мусила обмежитись представниками наукового революційного соціалізму: всі інші світогляди значно більш чужі нашому світові.

— Добре, але ж і серед цієї течії ви зустрічали людей безперечно сильніших і талановитіших від мене. Ви знали того, кого ми жартома зовемо Дідом Гори: ви знали товариша Поета…

— Так, я уважно приглядався до них. Але Дід Гори — це людина виключно боротьби й революції; наш світ йому зовсім не пасує. Він — залізо, а залізні люди не гнучкі: в їхній природі безліч консерватизму. Що ж до Поета, то в нього не вистачило б здоров’я. Він надто багато пережив, блукаючи по всіх верствах вашого світу, щоб йому можна було подужати перехід ще й до нашого світу. Крім того, обидва вони — і політичний ватажок, і художник слова, до котрого прислухаються мільйони, — надто потрібні тій боротьбі, що у вас іде зараз.

— На останнє я охоче пристаю. Але ж коли так, то я нагадаю вам про філософа Мірського. Його професійна звичка ставати на найрізноманітніші точки зору, порівнювати їх і погоджувати, здається мені, чимало полегшила б йому труднощі справи.

— Це так, але ж він — людина насамперед абстрактної думки. Щоб пережити нове життя чуттям і волею, на це ледве чи вистачило б йому душевної свіжості. Він справив на мене враження навіть трохи притомленої людини, а це ж, як ви розумієте, перешкода найважча.