Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов

Там мені дали велике й зручне помешкання і довго мене не турбували. Це було все, чого я міг бажати.

Ситуація видавалася мені ясною. Я забив Стерні і тим загубив усе. Марсіани на ділі бачать, чого їм чекати від союзу з земними людьми.

Вони бачать, що навіть той, кого вони вважали найбільш здатним увійти в їхнє життя, не може їм дати нічого, крім насильства й смерті. Стерні вбито — ідея його оживає. Остання надія гине, земний світ засуджено. А я всьому винуватець.

Ці ідеї швидко виникли в моїй голові після вбивства і непохитно, вкупі зі спогадом про нього, там запанували, їхня холодна безсумнівність спочатку навіть, до певної міри, мене заспокоювала. Але потім нудьга й біль знову почали зростати — здавалося, без краю.

Сюди ж прилучилася й глибока до себе огида. Я почував себе зрадником усього людства. Мигтіла інколи невиразна надія, що марсіани мене заб’ють; але зразу ж являлась думка, що я для них надто бридкий, що їхнє презирство стане тут їм на перешкоді. Вони, щоправда, приховували огиду до мене, але ж я, всупереч всім їхнім зусиллям, бачив її добре.

Скільки часу минуло так, я не знаю. Нарешті лікар прийшов до мене і сказав, що мені потрібно змінити оточення і що мене вирядять на Землю. Я думав, що за цими словами приховано мені смертну кару, але проти цього нічого не мав. Я лише просив, щоб тіло моє викинули якомога далі від усіх планет, — воно могло опоганити їх.

Враження подорожі назад у моїх спогадах дуже невиразні. Знайомих мені осіб біля мене не було; я ні з ким не балакав. Свідомість не було сплутано, але з оточення я не помічав майже нічого. Мені було однаково.

Яким чином опинився я в лікарні мого старого товариша доктора Вернера, — не пригадую. Це була земська лікарня одної з північних губерній, відома мені ще раніше з листів Вернера: була вона за кілька верст від губернського міста, була дуже кепсько влаштована і завжди неймовірно переповнена. Був у неї надзвичайну спритний економ і нечисленний, замучений працею медичний персонал. Доктор Вернер провадив уперту війну з дуже ліберальною земською управою за економа, за кілька зайвих бараків, котрі вона будувала дуже неохоче, за церкву, котру вона добудовувала хоч ти тут що, за плату працівникам і т. д. Замість одужувати, хворі спокійно божеволіли остаточно, як, також, мерли від сухот через недостачу свіжого повітря й доброї їжі. Сам Вернер, звичайно, давно втік би звідси, коли б не примушували його залишатись особливі обставини, пов’язані з його революційним минулим.

Але мене вся ця благодать земської лікарні анітрохи не зачепила. Вернер був гарний товариш і не задумався, щоб пожертвувати для мене своїми вигодами. В цьому великому помешканні, відведеному йому як старшому лікареві, він дав мені дві кімнати, в третій поруч з ними поселив молодого фельдшера, а в четвертій — одного партійного товариша, котрому треба було переховуватись, зачисливши його як служку для догляду хворого. Звичайно, тут не було особливого комфорту, а догляд за мною, попри всю делікатність моїх товаришів, був значно помітніший, ніж у марсіан: але ж для мене все це було однаковісінько.

Доктор Вернер, як і марсіанські його колеги, мене майже не лікував — інколи лише давав снодійного, піклувався ж найперше про те, щоб було мені зручно й спокійно. Щоранку і щовечора він заходив до мене після ванни, котру готували мені мої дбайливі товариші; але заходив вій лише на хвилину і обмежувався запитанням, чи мені, часом, чогось не потрібно. Я ж за довгі місяці хвороби зовсім відвик балакати і або відповідав йому лише саме «ні», або ж і зовсім не відповідав нічого. Але його уважність мене зворушувала, а в той же час я вважав, що ніяк не вартий такого ставлення і мушу йому про це заявити. Нарешті мені пощастило накопичити сил настільки, щоб сказати йому, що я душогуб і зрадник, і що через мене загине все людство. Він не заперечив мені, лише посміхнувся і після того став навідувати частіше.

Поволі зміна оточення почала справляти свій доброчинний вплив. Біль слабше тиснув мені серце, нудьга блідла, думки ставали моторнішими, колорит їхній світлішав. Я почав виходити з кімнат, гуляти по саду і в суміжному гайку. Хтось із товаришів повсякчас був поблизу; це було не надто приємно, але я розумів, що не можна ж, справді, душогуба пускати самого гуляти собі на волі; іноді я починав з ними розмовляти, — на порожні теми, звичайно.

Була рання весна і відродження життя навкруги вже не загострювало моїх болючих спогадів; слухаючи щебетання пташок, я навіть до певної міри журливо заспокоювався на думці, що вони лишаться й житимуть, що до загибелі засуджено самих лише людей. Раз якось біля гайка зустрів мене душевнохворий, що йшов із заступом працювати в поле. Він негайно ж мені відрекомендувався, надзвичайно гордовито — у нього була манія величності — видаючи себе за урядника. Це, певне, була найвища влада, яку він знав за час життя на волі. Вперше за час моєї хвороби я несамохіть засміявся. Я відчував батьківщину навкруги себе і, як Антей, підживляв себе — щоправда, дуже повільно, новими силами від рідної землі.

Коли я став більше думати про оточений, мені схотілося довідатись, чи знає Вернер і двоє інших товаришів, що зі мною було і що я зробив. Я спитався у Вернера, хто привіз мене до лікарні. Він відповів, що я приїхав з двома невідомими йому молодими людьми, котрі не могли розповісти йому про мою хворобу