Межа Фундації - Айзек Азімов

— Так, але що сталося?

— Я знайшов дві величезні похибки, перевірив їх і побачив, що вони в моїх розрахунках. Я сам припустився помилок. Я виправив розрахунки, потім увів їх у комп’ютер — просто щоб зрозуміти, чи дасть він ті самі відповіді. Окрім того, що він привів їх до кількох точніших десяткових значень, виявилося, що мої цифри правильні, і вони показали, що комп’ютер не зробив жодної похибки. Може, комп’ютер і зарозумілий Мулів син, але він має на це підстави.

Пелорат видихнув з полегшенням.

— Що ж, це добре.

— Так, звичайно. Тому я хочу дозволити йому зробити інші двадцять вісім кроків.

— Усі відразу? Але ж…

— Не всі відразу. Не хвилюйтеся. Я ще не став таким відчайдухом. Він робитиме їх по одному, але після кожного кроку перевірятиме навколишній простір, і якщо ми опинимося там, де мали, у прийнятних межах похибки, то зможе зробити наступний. Щоразу, коли він бачитиме, що похибка занадто велика (а повірте мені, я встановлював межі не надто великодушно), він муситиме зупинитися й повторно розрахувати решту кроків.

— Коли ви збираєтеся це робити?

— Коли? Та просто зараз. Слухайте, ви ж працюватимете над каталогізацією своєї бібліотеки.

— О так, нарешті мені випала така можливість, Ґолане. Я збирався зробити це вже не один рік, але щось весь час ніби ставало на заваді.

— Я не проти. Працюйте й не хвилюйтеся. Зосередьтеся на каталогізації. А я подбаю про все інше.

Пелорат похитав головою.

— Не кажіть дурниць. Я не зможу розслабитися, доки все це не скінчиться. Я переляканий до смерті.

— Не слід було мені це вам розповідати, але я мав комусь розповісти, а ви єдиний, хто тут є. Поясню вам відверто. Завжди є шанс, що ми зупинимося в ідеальному місці в міжзоряному просторі й що це виявиться саме те місце, яке займає метеорит, маленька чорна діра або розбитий зореліт — і тоді ми мертві. Такі речі можуть статися в теорії. Але ці шанси дуже малі. Зрештою, Янове, ви можете сидіти вдома, у своєму кабінеті, і працювати з фільмами чи спати в ліжку, а крізь атмосферу Термінуса пролетить метеорит і вдарить вас просто в потилицю на смерть. Але шанси малі. Насправді ймовірність під час гіперпросторового стрибка стати на шляху в чогось фатального, але занадто малого для того, щоб про це знав комп’ютер, значно менша, ніж шанси стати мішенню для метеорита в себе вдома. Я ніколи не чув, щоб за всю історію гіперпросторових подорожей так пропав бодай один корабель. Будь-який інший ризик — наприклад, опинитися посеред зірки — іще менший.

— Тоді навіщо ви мені все це розповідаєте, Ґолане? — запитав Пелорат.

Тревіз зупинився, задумливо нахилив голову й нарешті сказав:

— Не знаю. Ні, знаю. Я вважаю, що хоча ймовірність катастрофи може бути мала, за наявності достатнього ризику вона зрештою може статися. Хоч би як я був упевнений, що нічого поганого не трапиться, у душі завжди бурчить голосок: «А може, цього разу це таки станеться». І це змушує мене почуватися винним. Думаю, що через це я вам і розповів. Янове, якщо трапиться щось погане, простіть мені!

— Але ж, Ґолане, мій любий друже, якщо трапиться щось погане, ми обидва вмить загинемо. Я не зможу простити, а ви не зможете отримати моє прощення.

— Розумію, тож простіть мені зараз, добре?

Пелорат усміхнувся.

— Не знаю чому, але це мене підбадьорює. Є в цьому щось приємне та смішне. Звичайно ж, я вам пробачаю, Ґолане. У світовій літературі маємо безліч міфів про якусь форму життя після смерті, і якщо таке місце є (думаю, імовірність цього приблизно така сама, як гепнутися на маленьку чорну діру) і ми опинимося в тому самому місці, тоді я свідчитиму, що ви зробили все можливе й моя смерть не має лежати на вашому сумлінні.

— Дякую! Тепер мені легше. Я хочу ризикнути, але мене не тішила думка, що вам теж доведеться ризикувати.

Пелорат стиснув його руку.

— Знаєте, Ґолане, я знайомий із вами менше ніж тиждень і, мабуть, не мав би робити таких квапливих суджень, але думаю, що ви чудовий хлопець. А тепер зробімо це й забудьмо.

— Звичайно! Усе, що мені треба, — це торкнутись ось цього маленького контакту. Комп’ютер отримав вказівки й лише чекає, доки я скажу: «Старт!» Ви не хотіли б…

— Аж ніяк! Це все ваша парафія! Це ваш комп’ютер.

— Дуже добре. І це мій обов’язок. Бачите, я досі намагаюся від нього ухилитися. Стежте за екраном!

З навдивовижу твердою рукою та дуже щирою на вигляд усмішкою Тревіз установив зв’язок.

Після секундної паузи зоряне поле змінилося. Потім знову й знову. Зірки на екрані ставали дедалі ряснішими і яскравішими.

Пелорат рахував собі під ніс. На «15» відбулася зупинка, ніби заклинило якийсь пристрій.

Професор прошепотів, явно побоюючись, що будь-який шум може завдати цьому механізмові непоправної шкоди:

— Щось не так? Що сталося?

Тревіз знизав плечима.

— Думаю, що він робить повторні розрахунки. Якийсь об’єкт у космосі додає відчутної опуклості до загальної форми гравітаційного поля — об’єкт, який не взято до уваги, — якийсь карлик, не нанесений на мапу, або планета-мандрівник…

— Це небезпечно?

— Раз ми живі, то можна майже впевнено сказати, що загрози немає. Планета може перебувати за сотню мільйонів кілометрів і все одно створювати достатньої сили зміни в гравітаційному полі, щоб це потребувало повторних розрахунків. Зірка-карлик може бути за десять мільярдів кілометрів…

Екран знову змінився, і Тревіз замовк. Потім знову й знову… Нарешті, коли Пелорат сказав «28», рухи припинилися.

Тревіз звірився з комп’ютером.

— Ми на місці, — сказав він.

— Перший стрибок я порахував як «1», а в цій серії почав із «2». Загалом виходить двадцять вісім стрибків. А ви сказали, що їх двадцять дев’ять.

— Мабуть, перерахунок на п’ятнадцятому стрибку заощадив нам один стрибок. Якщо хочете, я можу звіритися з комп’ютером, але насправді потреби немає. Ми поблизу планети Сейшелл. Так каже комп’ютер, і я в цьому не сумніваюся. Якби я належно зорієнтував екран, ми побачили б гарне, яскраве сонце, але немає сенсу перевантажувати його потужності. Планета Сейшелл четверта, і від нас до неї ще приблизно три цілі дві десяті мільйона кілометрів — приблизно стільки, скільки ми хотіли б мати після стрибка. Ми можемо дістатися туди за три дні — або й за два, якщо поквапитися.

Тревіз глибоко вдихнув і знову спробував розрядити напругу.

— Розумієте, що це означає, Янове? — сказав він. — Кожен корабель, на якому