Хранителі - Дін Кунц

Раптом, придивившись до покійницького мішка, Лем зрозумів, що труп мав дивну форму, і прокоментував:

— Бракує голови.

— У вас, федералів, всевидящі очі, еге ж? — зіронізував Волт.

— Його обезголовили? — стривожено запитав Кліфф.

— Ходімо за мною, — промовив Волт і пішов у другу кімнату.

Кімната виявилася кухнею — доволі великою, але скромною, з ручним насосом для води та старовинною пічкою, в якій палили дровами.

На кухні не було жодних ознак насильства, крім голови, хоча й цього було більш ніж достатньо. Голова лежала в центрі столу, на тарелі.

— Господи, — тихо промовив Кліфф.

Коли вони ввійшли на кухню, поліцейський фотограф саме робив знімки голови з різних ракурсів. Він ще не закінчив, але відійшов назад, щоб їм було краще видно.

Очі у вбитого були вирвані, а порожні очниці здавалися бездонними колодязями.

Кліфф так пополотнів, що його веснянки зажевріли, наче іскринки.

Лему стало погано, не лише через те, що трапилося з Везом Далберґом, а й через усі ті смерті, що мали трапитися пізніше. Він пишався своїми управлінськими та слідчими навичками і знав, що зможе впоратися з цією справою краще за будь-кого. Але він також був тверезим прагматиком і не міг недооцінювати ворога, вдаючи, що це жахіття скоро закінчиться. Треба буде запастися часом, терпінням та везінням, щоб вистежити вбивцю, в той час як трупів усе більшатиме і більшатиме.

Голову не відрізали від трупа, бо її краї були нерівними.

Складалося враження, що її відривали і віддирали зубами.

Долоні Лема раптом спітніли.

Дивно… порожні очниці так витріщалися на нього, наче там насправді були широко розплющені очі.

Його хребтом скотилася крапля поту. Ще ніколи Лему не було так страшно, але він не хотів би, щоб його усунули від цієї справи. Її розслідування було життєво необхідним для державної та громадської безпеки, а Лем знав, що, крім нього, ніхто не впорається з цим як слід. Тут говорило не лише його еґо. Всі вважали Лема найкращим спеціалістом, і він знав, що вони праві. І він цим без зайвої скромності заслужено пишався. Це була його справа, і він повинен довести її до кінця.

Батьки виховали у Лемові майже зразкове почуття відповідальності й обов’язку. Його тато завжди примовляв: «Щоб роботу чорного оцінили, треба робити її вдвічі краще за білого. Тут немає нічого поганого, і не треба з цим боротися. Це просто факт. Це те ж саме, що протестувати проти холоду взимку. Замість цього слід прийняти цей факт, працювати вдвічі більше, і тоді ти отримаєш усе, що захочеш. Ти доможешся успіху, бо є взірцем для всіх своїх братів». Тому наслідком такого виховання Лема стало те, що свої обов’язки він ставив понад усе. Він терпіти не міг поразок і рідко їх зазнавав, але міг на тривалий час впасти в депресію у випадку невдалого завершення справи.

— Вийдемо надвір на пару слів? — запропонував Волт, крокуючи до відкритих дверей хатини.

Лем кивнув і сказав Кліффу:

— Будь тут. Прослідкуй, щоб жоден патологоанатом, фотограф чи коп не пішов звідси, поки я не поговорю з ними.

— Слухаюся, — сказав Кліфф. Він пішов у вітальню, щоби повідомити всім, що вони на деякий час затримаються, і щоб заодно вибавитися від споглядання відірваної голови.

Лем пішов услід за Волтом Гайнсом на галявину позаду хатини. Помітивши ношак і розкидані по землі дрова, він зупинився, щоб краще розглянути їх.

— Гадаю, все почалося тут, — промовив Волт. — Напевно, Далберґ набирав дрова для пічки, коли нараз щось вискочило з лісу. Тому він, кинувши ношак, забіг у будинок.

Вони стояли на краю галявини, залитої криваво-помаранчевим світлом надвечірнього сонця, вдивляючись у фіолетові тіні та таємничі лісові хащі, що оточували їх зусібіч.

Лем почувався тривожно. Він подумав, що втікач з лабораторії Везербі може бути поряд і спостерігати за ними.

— Що трапилося? — запитав Волт.

— Не можу розповісти.

— Питання національної безпеки?

— Еге.

Ялинки, сосни та кипариси зарипіли на вітрі, і Лему приверзлося, що в хащах щось крадеться.

Звісно, це було просто буяння його фантазії. Але добре, що в нього та Волта напоготові є надійні револьвери у плечових кобурах, до яких легко дотягнутися. Волт сказав:

— Можеш нічого не говорити, це твоя справа, але ти не маєш права тримати мене у цілковитому невіданні. Я й сам можу здогадатися, бо ж не є останнім дурнем.

— Я так ніколи не вважав.

— У вівторок зранку всі до одного поліцейські відділки в Орінджі та Сан-Бернандіно отримують терміновий наказ від вашого АНБ про те, що ми повинні готуватися до облави. Подробиці будуть пізніше. Починається метушня. Ми знаємо ваші обов’язки: захист військових досліджень, щоби, бува, російські алконавти не вкрали наші таємниці. Оскільки у Південній Каліфорнії зосереджена чи не половина підрядників, які працюють у сфері оборони, то тут є що красти.

Лем мовчки вдивлявся в ліс.

— Отже, ми виснували, що шукаємо якогось агента Кремля. Він украв щось надважливе. Ми й надалі раді були б лизати дупу дядькові Сему, — продовжував Волт, — але в обід обіцяні подробиці замінив відбій. Облава скасовується, і ваше агентство