Хранителі - Дін Кунц

зустріч виявилася для неї такою напруженою, що їй іноді паморочилося в голові. Коли вони покинули ресторан, Нора вже не пам’ятала нічого з того, про що вони говорили, вся їхня зустріч видавалася нашаруванням розпливчастих кольорових плям. Нора відчувала психологічне перевантаження, яке відчував би примітивний дикун, якби його раптом висадили в центрі Нью-Йорка. Їй потрібен був час, щоб все це поглинути і переварити.

Вони пішли від кафе до будинку Нори, де Трейвіс залишив свій пікап, і всю дорогу Нора вела пса за повідець. Ейнштейн жодного разу не смикнув його і не заплутав довкола її ніг. Він слухняно трюхикав або поряд, або трохи попереду, озираючись на Нору з таким зачудуванням, що вона аж заусміхалась.

— Хороший пес, — сказала вона.

— Дуже хороший, — погодився Трейвіс.

— Такий чемний.

— Буває, коли захоче.

— І такий милий.

— Не підлизуйся до нього.

— Боїшся, що він загордиться?

— Вже, — промовив Трейвіс. — Якщо він загордиться ще більше, то з ним неможливо буде жити.

Пес подивився на Трейвіса й голосно чхнув, наче насміхаючись із ремарки свого хазяїна.

Нора засміялася.

— Іноді здається, що він розуміє майже кожне твоє слово.

— Іноді, — погодився Трейвіс.

Коли вони дійшли до будинку, Нора хотіла запросити його всередину, але побоялася, що це буде занадто сміливо і що Трейвіс може неправильно її зрозуміти. Нора усвідомлювала, що була нервовою старою дівою і що можна (і слід) довіряти Трейвісу. Але раптом у її пам’яті випірнула тітка Вайолет зі своїми зловісними попередженнями, і Нора не змогла зробити те, що потрібно. День був навдивовижу прекрасний, і вона не хотіла продовжувати його, позаяк боялася, що може все зіпсувати, тому просто подякувала Трейвісу за обід, навіть не зважившись потиснути йому руку.

Нахилившись, вона лише обійняла пса. Ейнштейн тикнувся носом їй у шию і лизнув підборіддя. Нора захихотіла, чого раніше з нею не траплялося. Вона б обіймала і пестила його годинами, якби її захоплення собакою не видало її страх перед Трейвісом.

Стоячи у відкритих дверях, Нора дивилася, як Трейвіс і пес залізли у пікап і поїхали геть.

Трейвіс помахав їй на прощання рукою. Нора помахала у відповідь.

Потім пікап доїхав до рогу і, повернувши навправо, за мить зник із поля зору. Нора пошкодувала про своє боягузтво. Чому вона на якісь кілька хвилин не запросила Трейвіса в гості? Нора вже хотіла побігти за машиною і гукнути його, вже вибігла було на тротуар, але пікап зник. Нора знову залишилася сама. Неохоче вона зайшла у будинок і зачинила двері, залишивши за ними яскравий світ.

3

Адміністративний гелікоптер «Белл Джет рейнджер» пролетів над лісистими улоговинами та пагорбами Санта-Ани, які поступово лисіли. Тінь від гелікоптера бігла попереду, оскільки був уже вечір п’ятниці й сонце котилося за обрій. Наближаючись до каньйону Святого Джима, Лемюел Джонсон визирнув в ілюмінатор і побачив унизу чотири автомобілі окружного відділу поліції, що вишикувалися на вузькій ґрунтовій дорозі. Біля кам’яної хатини стояло ще кілька машин, у тому числі універсал коронера та джип «Черокі», який, мабуть, належав жертві. Пілот ледь знайшов вільне місце, щоб сісти. Ще не встиг заглухнути двигун і не зупинились лопаті ротора, бронзові у промінні надвечірнього сонця, а Лем уже вистрибнув з гелікоптера і побіг до хатини. За ним поспішив його помічник Кліфф Соамз.

Волт Гайнс — шериф округу — вийшов з хатини в ту мить, коли приспів Лем. Гайнс був кремезним чолов’ягою метр дев’яносто на зріст. Він важив не менше 90 кілограмів, мав широкі плечі й атлетичні груди. Завдяки своєму світлому волоссю та волошковим очам він міг би стати кінозіркою, якби не його невиразне обличчя з грубими рисами. Йому було п’ятдесят п’ять років, але виглядав він на сорок; зачіска його була не надто довшою від тієї, яку він мав під час двадцятип’ятилітньої служби у морській піхоті.

Ці двоє були друзями нерозлийвода, хоча Лем Джонсон був чорношкірим, а Волт — білим; перший був на 15 сантиметрів нижчим і важив на 25 кілограмів менше; Лем походив із сім’ї чорношкірих, що належала до верхніх прошарків середнього класу, а батьки Волта були бідними білими з Кентуккі; наостанок Лем був на десять років молодшим за шерифа. Вони грали у бридж, займалися глибоководною рибалкою й обожнювали сидіти у шезлонгах в саду на терасі у когось із них вдома, потягуючи пиво «Корона» і завиграшки вирішуючи при цьому всі проблеми світу. Їхні дружини також стали найкращими подругами, що Волт назвав чудом, бо, як він стверджував, «за останні тридцять два роки моїй бабі ніхто не сподобався із моїх знайомих».

Лем теж дивувався, що здружився з Волтом Гайнсом, оскільки аж ніяк не належав до тих людей, з якими можна легко потоваришувати. Лем був трудоголіком, тож не мав вільного часу, щоби перетворити знайомство у щось родинніше. Звісно, у випадку з Волтом це не зайняло багато сил; вони одразу ж зблизилися, дізнавшись, що у них однакові звички та погляди. Коли їхньому знайомству виповнилося шість місяців, то їм здавалося, що вони знають один одного з дитинства. Лем цінував їхню дружбу майже як одруження з Карен. Якби він час від часу не розслаблявся в компанії Волта, то на тій роботі він би рано чи пізно дійшов.

Коли лопаті гелікоптера затихли, Волт Гайнс промовив:

— Не розумію, чому вбивство якогось старого сквотера в каньйоні зацікавило вас, федералів.

— Я зрозумів, — відповів Лем. — Тобі ж не треба цю справу розкривати і не треба розуміти.