Хранителі - Дін Кунц

— Звісно ж, ні. Працювали різні вбивці. Ярбеків, Гадстонів та Везербі вбив професіонал, а бідолаху Веза Далберґа щось розірвало на шматки. Проте я готовий заприсягнутися, що якийсь зв’язок повинен тут бути, інакше б тебе не залучили до цієї справи. А зв’язує їх Банодайн.

Сонце закотилось за обрій. Тіні згустилися.

Волт промовив:

— Ось якого висновку я дійшов: у Банодайні розробляли якийсь новий вірус, генетично модифікований мікроб. Він вирвався на волю і когось заразив — і не просто заразив, а сильно пошкодив мозок, перетворивши людину на жорстоку істоту чи…

— Новітній доктор Джекіл у добу високих технологій? — саркастичним тоном перебив Лем.

— …ця людина втекла з лабораторії на пагорби, поки ніхто не дізнався про те, що трапилося з нею, відтак примчала сюди й напала на Далберґа.

— Ти передивився дешевих жахів чи що?

— Що ж до Ярбека та інших, їх могли замочити, бо вони дізналися про те, що сталося, і, злякавшись наслідків, вирішили все розповісти громадськості.

Десь у звечорілому каньйоні почулося надсадне протягле виття. Напевне, просто койоти.

Лему захотілося забратися подалі від лісу. Але він відчував, що йому треба закінчити з Волтом і відвести його від тієї лінії розслідування, якої він так уперто тримався.

— Якщо я правильно тебе зрозумів, Волте, наш уряд убив учених, щоб змусити їх мовчати?

Волт насупився, усвідомлюючи, яким неправдоподібним (чи взагалі неможливим) був його сценарій.

Лем запитав:

— Ти вважаєш, що в житті все так, як у романах Ладлема? Ми вбиваємо власних людей? Це місячник Національної параної? Ти справді віриш у цю маячню?

— Ні, — визнав Волт.

— Як убивцею Далберґа міг стати вчений, у котрого щось не гаразд із мізками? Заради Бога, ти ж сам казав, що його вбила якась тварина з пазурями та гострими зубами!

— Гаразд, цього я не врахував. І не все ще проаналізував до кінця. Але я впевнений, що це все якимось чином пов’язано з Банодайном. В принципі ж я правий?

— Аж ніяк, — відповів Лем.

— Невже?

— Так.

Лему було дуже неприємно брехати Волту і підтасовувати факти, але що вдієш.

— Я навіть не маю права говорити, що ти йдеш хибним слідом, але оскільки ти мій друг, то мушу це сказати.

До зловісного виття в лісі додалося кілька інших голосів, і хоча тепер було зрозуміло, що це койоти, все ж Лему було якось моторошно.

Потираючи ззаду свою бичачу шию, Волт запитав:

— Тобто це все не пов’язано з Банодайном?

— Ні. Те, що Везербі, Ярбек і Гадстон працювали там, — звичайний збіг. Якщо ти хочеш їх якось пов’язати, то лише намарне гаятимеш час. Але роби як знаєш.

Сонце сіло, і здалося, що на своєму шляху воно відкрило двері, через які в сутінки подув прохолодніший і пронизливіший вітер.

— Не Банодайн, кажеш? — зітхнув Волт, усе ще потираючи шию. — Друже, я тебе знаю занадто добре. У тебе таке сильне почуття обов’язку, що ти готовий набрехати рідній матері, аби захистити інтереси своєї країни.

Лем промовчав.

— Добре, — сказав Волт. — Я покину цю справу. З цієї миті сам нею займайся, якщо у моєму районі більше не загине жодної людини. Інакше… ну, я знову спробую повернути все під свій контроль. Не можу тобі обіцяти, що я цього не зроблю. Знаєш, у мене теж є почуття обов’язку.

— Знаю, — сказав Лем винувато, почуваючись при цьому останнім гівнюком.

Разом вони знову пішли до хатини.

Здавалося, небо, яке на сході було темним, а на заході досі лишалося перемежоване темно-помаренчивими і світло-фіолетовими тонами, ось-ось упаде вниз, наче віко домовини.

Десь вили койоти.

У нічному лісі їм щось вило у відповідь.

«Кугуари», — подумав Лем, хоча знав, що навіть зараз сам собі бреше.

4

У неділю, через два дні після вдалого побачення в ресторані, Трейвіс повіз Нору в Солванг — селище в данському стилі, розташоване в долині Санта-Інез. Це була туристична місцина із сотнями магазинчиків, де торгували всім — від вишуканого скандинавського кришталю до пластмасових копій данських пивних кухлів. Вигадлива (чи не зумисно) архітектура та алейки підсилювали нехитре задоволення від простого розглядання вітрин.

Декілька разів Трейвіс хотів узяти Нору за руку, поки вони прогулювалися. Це здавалося правильним і природним кроком, але він відчував, що вона ще може бути неготовою навіть до такого невинного контакту.

На Норі знову було мішкувате, безформне плаття, але цього разу блакитного кольору, практичне взуття, а густе темне волосся спадало вниз неакуратними пасмами, як і в день їхньої першої зустрічі.

Трейвісу подобалося гуляти з Норою. У неї був легкий характер, що вирізнявся чуттєвістю і доброзичливістю, і вона залишалася чуттєвою і лагідною. Її наївність справляла освіжувальний ефект. Трейвіс був зачарований сором’язливістю і скромністю Нори, хай і були вони надмірними. Вона на все дивилася широко розплющеними очима. Трейвісу подобалося дивувати її, показуючи все нові й нові речі: магазин, у якому продавали лише годинники із зозулями, а в іншому — лише опудала тварин; музичну