Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов

Крісс уважно дивився на неї.

— Побачила дзеркало і забула про сумочку — слід було поправити капелюх.

— Зовсім забули?

— Н-ні… — мовила міс Флорен. — У мене було якесь передчуття, неспокій.

— Передчуття, кажете?

— Так, так… побоювання, тривога — якусь мить. Потім я поправила волосся. І моя сумочка щезла. Що маю тепер робити?

Крісс не знав, що мала робити міс Флорен. Але дійшов висновку про те, що людина в момент події забуває про обережність і робить те, що закладено в програмі, закодованій у хромосомах. Якби міс Флорен судилося кинутися під потяг, згоріти, жодні попередження їй не допомогли б: вона загинула б під колесами або згоріла.

Крісс уже збагнув чому. Та у нього з’явилася інша думка — про цілковиту непотрібність винаходу. “Хіба що заробляти грошву”, — гірко посміхнувся він.

Флетчер тим часом робив це без усякої гіркоти. У банку лежало вже вісімсот тисяч доларів.

Крісс сказав:

— Припинімо цей обман, Джеймсе.

— Який обман? — перепитав Флетчер.

— Футуроскопію, пророцтва. Нічого доброго вони не приносять людям.

— Тобі яке діло до того, що вони нічого доброго не приносять? — запитав Флетчер.

— Ми обманюємо людей! — сказав Крісс.

— Це в тобі, Девіде, дається взнаки пасторська закваска, — розсміявся Флетчер. Батько Крісса був пастором з Кентуккі.

— Яка ж закваска у тобі?.. — стрімко обернувся до нього Крісс.

Флетчер відчув нотку злості у голосі компаньйона.

— Облиш, — сказав він. — не будемо сваритися.

— Я ладен розбити футуроскоп, Джеймсе, — признався Крісс, обдурений миролюбністю Флетчера.

— Справді? — запитав Флетчер.

— Він сповнює мене жахом… — відповів Крісс.

— Чому?

— Він і тебе лякає. Жоден з нас не наважується побачити свою долю.

— А навіщо це?.. — насторожено запитав Флетчер.

— Іншим ми ж показуємо.

— Дурницями твоя голова забита, от що, — відповів Флетчер.

— Я розіб’ю апарат або втечу з лабораторії.

Флетчер нічого не сказав — зиркнув на Крісса, як на божевільного.

Крісс не розбив апарат, не втік з лабораторії. Він зважився на відчайдушний крок — вирішив перебороти страх і побачити свою долю. Рішення виникло зненацька, як порив вітру.

Цього вечора в лабораторії він залишався сам-один. Флетчер пішов у кабінет і мав повернутися не скоро. Вечір нагадав Кріссові той, перший, коли Флетчер поніс оголошення в редакцію “Кур’єра”. Коли це було? Вчора?.. Кріссові здавалося, що від того вечора він іще не встиг розігнути спину, щоб відпочити і подумати. Але ж і стомився він… “Футуроскоп…” — знайшов він причину. Все від нього. Дивно. Відкриття зроблено, випробувано на сотні людей, а радості й задоволення ніякого. Крісс почувався нещасливим, його не полишав страх. Є, певно, речі, думав він, які не варто було відкривати. Ядерні реакції, футуроскоп… Або вони відкриті невчасно, не принесли задоволення людям. “Що тобі до людей? — мабуть, посміявся б Флетчер. — Це в тобі пасторська закваска…” Кріссові неприємно від цих слів. “Я стомився”, — переконує себе. І тої ж миті ловить себе на іншому: він боїться узнати свою долю до кінця.

Крісс підходить до вікна, дивиться на вулицю. “Боюсь, боюсь…” — снується у голові думка, наче піддражнює. І раптом його ніби обдало вітром. “А що, коли?..”

Відтак Крісс уже ні про що не думає.

Вимив руки, підійшов до апарата. Пошукав очима шприц з порожнистою голкою. Машинально, як робив це сотні разів на інших, протер спиртом шкіру на лівому передпліччі. Машинально загнав під шкіру голку. Укол, відомий нам з дитинства… Хіба що трохи більше болю, трохи більше крові — з-під шкіри треба взяти часточку тканини. Тією ж проспиртованою ваткою затиснув крихітну подряпину. Переждав п’ять-десять секунд. Звичним рухом випорожнив голку у нейтралізований дистилят пробірки, прилаштував скляну трубочку у центрифугу, виокремив з плазми шматочок тканини. Капнув на скло краплю поживного розчину, опустив у неї живі клітини свого тіла і помістив усе це під окуляр футуроскопа.

Увімкнув електричний струм, клацнув тумблером. На екрані з’явилася група клітин. Ще один поворот тумблера — зосталася одна клітина, на увесь екран. Рельєфно позначилися ниточки хромосом. Крісс увімкнув силові поля, одночасно довівши стрілку покажчика до двохтисячного року, — тридцять років він проживе напевно. Екран згас, обернувшись на чорну пляму. Так бувало тоді, коли клієнт не доживав до вказаного на шкалі строку, — пустий екран.

— Ось так… — сказав Крісс. Тепер це був не клієнт — він сам.

Рвучко пересунув стрілку покажчика на десять років ближче. Екран залишався темним. “Не проживу і двадцяти років…” — відзначив Крісс і повільно повів стрілку вліво ще на десять років. Руки його тремтіли. Стрілка зупинилася на 1980 році, екран був темний. “Навіть десяти років…” — відчужено майнуло у голові Крісса, руки похолонули. Він тупо дивився на цифри, — можливо, помилка? Та помилки не було. Не могло бути. Траплялося, що і в інших клієнтів на цій цифрі екран залишався пустим. Тоді Крісс не хвилювався і руки його не холонули. Зараз він переляканими очима дивився на стрілку: він не проживе навіть десяти років… Навіщо було дивитися самого себе? Крісс шкодував, що розпочав експеримент. Мас рацію Флетчер — не варто цього робити. Ніколи не слід цього робити! Не проживе навіть десяти років… Може, це не він, Девід Крісс? Може, випадково у об’єктив апарата потрапила чужа клітина?.. Тепер були холодними не лише руки, а й спина Крісса. Холод піднімався вище, до потилиці, заливав мозок. “Може, це не моя клітина?..” Думка відокремлювалася від тіла, тріпотіла незалежно, як птах крильми у повітрі. “Може, не моя тканина?..” Холодний піт стікав по обличчю. “…Навіть десяти років… навіть десяти років…” Думка-птах піднімала крило, і тоді у мозку Крісса лунало: “…Навіть десяти років…” Піднімала друге крило — у мозку лунало: “Не моя тканина…” А холод проймав до останньої клітини, і краплі поту котилися по спині.