Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов
— А гроші?
— Гроші мені не потрібні.
— Мені потрібні, Кріссе. І давай облишимо суперечку.
Через два дні сталося ще одне самогубство. Вкоротила собі віку кіноактриса Ліз Стейнвілл: футуроскоп напророчив, що їй не дадуть головну роль у фільмі “Над проваллям” за книгою Вільгельма Лібена “Зречення”.
Дві смерті — генерала і кіноактриси — поставили перед Кріссом запитання: що таке час і що таке доля та як вони поєднані між собою.
Є два виміри часу — минуле та майбутнє і між ними грань — теперішнє.
Минуле дається нам у видіннях і в спогадах. Ми бачимо його як дорогу, яку пройшли і яку вдруге пройти неможливо. Воно прокреслено лінією, за межі якої ми не здатні були зробити жодного кроку. У кожний момент життя, коли ми стояли перед теперішнім, нам відкривалися безліч ліній, проте ми вибирали одну — ту саму, що на сьогодні прожита. Згадайте: коли вам необхідно було вибирати університет, ви могли вибрати Колумбійський, Чікагський, але вибрали Йєльський. Чому? Чи не тому, що ваша дорога життя — доля так само закодована у хромосомі, як ваш зріст, колір волосся і форма нігтів?.. Змінити щось було неможливо, як неможливо одночасно рухатися в різних напрямках. Із безлічі варіантів вибрано один, на решті лежить хистке (ви все ж могли вибрати), однак владне табу: вибрали ви одне.
Так само і з майбутнім. Воно відкрите перед вами у безлічі можливостей: ви можете їхати в порт або в аеропорт, летіти в Гаваї, в Європу, але зробите одне — те, що зробите. Чому? Чи не запрограмоване майбутнє у вас так само, як уже пережите минуле?.. Ще цікавіша та грань між минулим і майбутнім, яку ми називаємо сьогоденням. Це мить, атом. І це при всьому тому акт творення. Саме в цей момент ми вибираємо і робимо єдиний крок — той, що визначений нашою долею. Придивіться: навіть у цю мить нам не вільно чинити так, як хочемо, діємо за чиєюсь підказкою. Назовімо це необхідністю, доцільністю, розумом, обов’язком — це не має значення. Ми робимо те, що запрограмовано в нас. І навіть коли свідомо почнемо кидатися з боку в бік, ламати себе, незнана сила, поміщена в нас самих, примусить нас стати на ту дорогу, яку ми пройдемо.
Минуле дається нам у досвіді, сьогодення — у відчуттях. Майбутнє для людини темне. І як не дивно, відзначив Крісс, ніхто не наважується глянути майбутньому в обличчя. Усі турботи клієнтів — про кар’єру, про виграш на перегонах, навіть про виграш битв — були дріб’язковими, буденними. Ніхто не наважувався розкрити долю до кінця. Чи не тому, що це страшно? Перед невдачами, несподіванками, перед смертю врешті-решт? І Флетчер панічно боявся побачити у футуроскопі свою долю. “Ніколи! — твердив він. — Ніколи!..” І Крісс також боявся.
Тим часом у банку на рахунку компаньйонів було вже чотириста тисяч. З Блейк-авеню вони переїхали на Аламейн-стріт, купивши особняк і устаткувавши простору лабораторію, приймальню, хол для клієнтів.
Фірма “Флетчер і Крісс” процвітала. І якби не обтяжливі роздуми Крісса, Флетчеру залишалося б тільки радіти: клієнтів хоч греблю гати, гроші пливуть рікою.
Але Флетчер тривожився. Йому усе частіше здавалося, що Крісс використовує футуроскоп не за призначенням.
Крісс шукав нагоди втрутитися в чиюсь долю, відвернути від людини нещастя. Нагода трапилася. Прийшла клієнтка, міс Флорен, з проханням: чи вдасться їй купити модель “кадилака” з виставки. її спокусив золотавий з оранжевим колір машини. Міс Флорен хотіла тільки цю машину, проте у неї були суперники, Фор-сти і Ньюмени. Чи зуміє вона випередити суперників і придбати уподобану річ? Прогноз засвідчив, що машину вона не купить: у магазині у неї викрадуть сумочку з чеком. Грошей міс Флорен не втрачала, на чекові не було суми і підпису, але конкуренти досягали успіху. Сумочку викрадали дуже просто: поки власниця поправляла перед дзеркалом зачіску, сумка щезала з конторки, де продавець фіксував продані чи придбані на виплат речі.
— Міс Флорен, — сказав Крісс, — у вас викрадуть гроші.
— Як викрадуть? — здивувалася клієнтка.
— У магазині, поки ви будете купляти машину.
— Он як! — вигукнула міс Флорен. — Дякую за попередження. Постараюсь, щоб гроші мої залишилися при мені.
Крісс вирішив побувати у магазині, щоб перевірити, чи досягне мети попередження. Випадок був дріб’язковий, та важливо було інше: чи принесе користь попередження у більшому?
Того дня, коли міс Флорен з’явилася у магазині, маючи намір зробити покупку, Крісс перебував неподалік від місця, де мала статися крадіжка. Він бачив, як міс Флорен з’явилася у дверях, міцно тримаючи в руках білу сумку. Увесь її вигляд свідчив, що вона пам’ятає про попередження й ані на мить не розлучається з сумкою. Ось вона протовплюється вперед, вона вже перед конторкою. Хтось зачепив її капелюшок — усе відбулося точнісінько так, як показав футуроскоп. Міс Флорен усе ще тримала сумочку, та цей незначний інцидент у натовпі, коли парасолем було зачеплено її крислатий капелюх, якось вплинув на неї, її увага мовби розпорошилася: однією рукою вона поправила капелюшок, однак, мабуть, зсунула його більше, ніж потрібно було. В цю мить вона перебувала біля конторки, зліва від неї було дзеркало. Мимовільним жестом вона потягнулася до капелюшка, але сумка в руці заважала їй. Не надаючи жодного значення жестові і, певно, забувши про попередження, міс Флорен поклала сумочку на конторку і обернулася до дзеркала. Через секунду на конторці сумочки не було.
Попри всю мализну і незначущість, випадок цей уразив Крісса.
Коли збудження у магазині, викликане наглою крадіжкою, вляглося і міс Флорен, украй засмучена, вибралася з натовпу, Крісс підійшов до неї.
— Я вас попереджав, — сказав він.
— Не знаю, — стала скаржитися міс Флорен, — що зі мною сталося. Я забула. Я геть-чисто забула ваше попередження. Коли йшла вулицею, пам’ятала. Увійшла до магазину, також пам’ятала.
— А потім?
— Парасолем зачепили мій капелюх. Та сумочку я тримала в руках
