Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Освіжившись купанням, мандрівники почали обговорювати питання про дальше плавання. Море, як виявилось, не безкрає: на південній стороні горизонту можна було помітити протилежний берег навіть простим оком, а добрий бінокль показував цілком виразно зелену стіну заростів, більш високі групи дерев, подекуди ж темні, лілуваті маси — очевидно, скелі і кручі. За зеленою стіною, внаслідок увігнутості земної поверхні, також можна було бачити, але вже не так ясно, суцільну поверхню того ж лілуватого кольору і подекуди групи більш високих гір. Такий характер місцевості викликав у дослідників бажання перепливти на південний берег. Це не було неможливим; до нього не могло бути більше від сорока — п’ятдесяти кілометрів, і тихого дня, при легкому попутному вітрі, що дав би змогу скористатися парусом, можна було без особливого риску пуститися в плавання.

Полювання в останні дні в поясі боліт і озер було невдале, запас м’яса вичерпався, і на вечерю варилася тільки каша. Але Макшеєв і Папочкін заходилися рибалити. Під час купання вони помітили велику рибу, тому захопили вудки і пішли вгору понад берегом ріки до того місця, де вона виходила з заростів і вода була глибша. Досить довго поплавці були спокійні, і рибалки вже думали змінити місце, але тут риба враз почала сильно клювати.

Макшеєв підсік і викинув на берег велику рибу, але в Папочкіна здобич виявилась такою важкою, що могла обірвати волосінь, тим-то він почав підводити рибу на гачку до берега, щоб там її підчепити сачком. І раптом вода взялася пухирем, вудку рвонуло, і якась темна маса захопила спійману рибу разом з гачком, рибалка встиг побачити тільки спину, вкриту великою лускою, та короткий хвіст.

Макшеєв саме знімав рибу з гачка і, почувши сильний сплеск води, вигукнув:

— Ну й рибина попалася вам, Семене Семеновичу, мабуть, кілограмів на вісім!

— Не на вісім, а на вісімсот! — відповів переляканий зоолог, — вона обірвала мою вудку і зникла.

Макшеєв підбіг до нього й приніс показати свою рибу. Це була дуже дивна тварина — широка й плоска, як камбала, вкрита грубою лускою, що складалася з пластинок завбільшки з квадратний сантиметр, з однолопатевим хвостом, очима на одному боці тіла і довгими шипами вздовж спини.

— Чи можна їсти таку страховину? — запитав він з сумнівом.

— Звичайно, можна, вона схожа на камбалу, хоч і відрізняється від неї. Я думаю, що це скат. Взагалі можна їсти всяку свіжу рибу, бо отруйні бувають тільки в деяких родів ікра, молочко або чорна плівка, що встилає черевну порожнину. Якщо вийняти всі нутрощі, можна їсти рибу і незнайомого виду, хіба тільки її м’ясо буде смердюче або надто костисте.

— В такому разі половимо ще. А яка на вигляд була рибина, що втекла?

— Я думаю, що це була не риба, а великий ящер, який обірвав спійману рибу і проковтнув її разом з гачком та обривком волосіні.

— Еге, виходить і тут водяться ці хижаки! А ми так безтурботно купалися в морі.

— Так, треба бути обережнішими. Адже в морях юрських часів, — а це море, очевидно, перед нами, — водилися величезні іхтіозаври, плезіозаври та інші хижі ящери, яким неважко було б перекусити людину надвоє.

— А акули в ті часи ще не існували?

— Теж були. Ці хижаки відомі трохи не з девонського періоду і досягали надзвичайної величини. Знайдено зуби їх завдовжки в сімдесят сантиметрів. Уявіть собі пащу, відповідну таким зубам!

Рибалки знову закинули вудки і незабаром спіймали великі рибини, схожі на сучасну стерлядь. Спійману рибу одразу ж почистили, і вона потрапила в юшку. Поки вона варилася, рибалки наловили ще десяток таких же жильців глибин.

Після вечері всі сиділи біля намету, палили люльки і обговорювали наступне плавання по морю, яке тихо хлюпотіло на піску, вкритому черепашками різних молюсків, що дуже зацікавили геолога.

Поки товариші ловили рибу, він зібрав цілу колекцію і визначив, що вони належать до амонітів[29].

— Дивіться, — перепинив розмову вигук Громека, — які величезні морські змії!

На віддалі близько ста метрів від берега над поверхнею моря піднеслася одна, а потім друга голова, що сиділи на довгих шиях; голови були плоскі, як у змії, а шиї граціозно звивалися. Здавалося, що пливуть два великі чорні лебеді, тулуби яких ледве виступали над водою.

— Це не змії, — сказав Каштанов, розглядаючи тварин у бінокль. — Я певен, що це не хто інші, як плезіозаври[30], присутність яких у верхньоюрському морі цілком можлива.

— Які страховища, — зазначив Папочкін, який теж стежив у бінокль за рухом тварин. — Я думаю, що їх шиї мають не менш як по два метри завдовжки.

— А до нас у гості вони не завітають? — запитав Громеко, який пам’ятав ще пригоду в човні з ящером.

— Хто знає? Але я гадаю, що на суші вони дуже неповороткі, і ми зуміємо втекти від них. На всякий випадок зарядимо рушниці розривними кулями.

Але морські страховища не виявляли бажання вилазити на сушу; вони почали пірнати, переслідуючи рибу. Тихо плаваючи вздовж берега, вони виглядали здобич поперед себе, потім швидким рухом шиї й голови схоплювали її, підкидали в повітря і підхоплювали вже з голови, щоб ковтати не проти шипів і луски, а за ними. Рухи плезіозаврів при цьому були дуже швидкі й граціозні. Але іноді намічена жертва вислизала, і тоді тварина, ганяючись за