Переслідуваний - Стівен Кінг
— Ваша правда, — пробурмотів він. — Мене таки гидко слухати.
43 проти 100…
Заїхали далі, ніж дозволяла ситуація, розмірковував Річардс. Добулись аж до Камдена — приємного міста на узбережжі, за сотню миль від того місця, де він підсів у машину до Амелії Вільямс.
— Послухайте, — сказав Річардс, коли в’їжджали до столиці штату, Огасти, — може так статися, що вони нас тут нюхом почують. Я не зацікавлений у тому, щоб вас убити. Дійшло?
— Так, — сказала вона. Потім люто докинула: — Вам потрібна заложниця.
— Правильно. Отож, якщо за нами вчепиться поліція, ви зупинитесь. Негайно. Відчините дверцята й виглянете. Тільки виглянете. Задок від сидіння не відривати. Зрозуміло?
— Так.
— А потім кричіть: «Я — заложниця Бена Річардса. Якщо ви не гарантуєте йому вільного проїзду, він уб’є мене».
— І ви гадаєте, що це спрацює?
— Краще хай спрацює, — сказав він напружено й водночас глузливо. — Твою ж сраку рятуватимем.
Вона закусила губу й нічого не сказала.
— Спрацює. Я так гадаю. Миттю злетиться з десяток незалежних операторів, сподіваючись на винагороду від Мережі, а то й на премію Запрудера. З такою рекламою їм доведеться вести чесну гру. Шкодую, що вам не пощастить улаштувати нашу втечу під градом куль, аби потім оті святенники могли назвати вас останньою жертвою Бена Річардса.
— Навіщо ви все це говорите? — вибухнула вона.
Річардс не відповів, лише зсунувся нижче, так що над приладовим щитком стирчала тільки його голова, й став чекати появи синіх мигавок у дзеркалі заднього огляду.
Одначе сині мигавки в Огасті не з’явились. Подорожні проїхали ще з півтори години, огинаючи затоку. Сонце вже хилилося на захід, і його відблиски на гребенях хвиль миготіли то за полями, то за мостами, то крізь густі ялини.
Минуло дві години, коли вони побачили за поворотом поліційний пост: дві машини обабіч дороги. Двоє полісменів саме закінчили оглядати старенький пікап якогось фермера й махнули йому, що можна рушати.
— Проїдете ще дві сотні футів і зупинитесь, — сказав Річардс. — Виконуйте все точно, як я сказав.
Жінка зблідла як полотно, але, здавалось, володіла собою. А може, їй уже було однаково. Вона плавко загальмувала, машина, поступово стишивши хід, зупинилась посеред дороги за півсотні футів від поста.
Полісмен з блокнотом владним порухом показав, що треба під’їхати ближче. Машина не зрушила з місця, і він запитально глянув на свого товариша. Третій полісмен, який сидів, задерши ноги, в машині, раптом вихопив з-під приладового щитка мікрофон і почав щось швидко говорити.
«Починається, — подумав Річардс. — О Боже, починається».
42 проти 100…
Світило яскраве сонце (здавалося, від майже безперервних дощів у Гардінгу Річардса відділяють світлові роки), все довкола було видно чітко й рельєфно. Тіні полісменів були ніби намальовані вугіллям. Полісмени почали відстібати вузенькі ремінці зі своїх револьверів.
Місіс Вільямс розчахнула дверцята й вихилилась назовні.
— Не стріляйте, будь ласка… — промовила вона, й Річардс аж тепер помітив, який звучний і добре поставлений у неї голос. Можна було подумати, що вона сидить у вітальні власного дому, коли б не побілілі суглоби пальців та жилка на шиї, що тріпотіла, мов налякана пташина. Крізь розчинені дверцята до Річардса долинав свіжий, підбадьорливий запах сосни й житниці.
— Вийдіть із машини й закладіть руки за голову, — гукнув полісмен з блокнотом. Він говорив, немов чітко запрограмована машина. (Фірма «Дженерал атомікс», модель 6925-А9, подумав Річардс. Назва виробу — полісмен. Виготовлений у Гіксвіллі. Ціна включає вартість іридієвих елементів. Тільки в білому виконанні.) — Виходьте разом із пасажиром, місіс. Ми бачимо його.
— Мене звуть Амелія Вільямс, — чітко промовила жінка. — Я не можу виконати вашого наказу і вийти з машини. Я — заложниця Бена Річардса. Якщо ви не гарантуєте йому вільного проїзду, він уб’є мене.
Двоє полісменів перезирнулись і майже непомітно порозумілися. Річардс, у якого нерви були напружені так, що він уже керувався сьомим чуттям, відчув це.
— Газуй! — вигукнув він.
Жінка спантеличено глянула на нього.
— Але ж вони не…
Блокнот полетів на дорогу. Обидва полісмени майже водночас припали на коліно, стиснувши револьвер у правій руці, а лівою тримаючи правий зап’ясток. Між ними бігла суцільна біла смуга.
Вітер шалено гортав тоненькі аркушики блокнота.
Річардс гупнув пораненою ногою об ступню Амелії Вільямс, у нозі скреготнула перебита кісточка, його обличчя спотворила гримаса болю. Машина рвонулася вперед.
За мить почулися два глухі удари, машина задрижала. Наступної миті розлетілося на друзки лобове скло, обсипавши їх скалками. Жінка скинула руками, затуляючи обличчя. Річардс метнувся вбік, грубо притиснувши її, й перехопив кермо. Вони проскочили між обома машинами, навіть не вихнувши. Річардс кинув нестямний погляд на патрульних — крутнувшись на місці, ті готові були знову стріляти — й відразу ж зосередився на дорозі.
Вони саме піднялися на перевал, коли ще одна куля з глухим стуком пробила багажник. Машина завихляла задком. Річардс ривками покручував кермо, намагаючись утримати її в покорі. Наче крізь туман, він почув крик жінки.
— Кермуй! — гримнув він на неї. — Кермуй, бісова душо!.. Кермуй!.. Кермуй!..
Амелія Вільямс рефлективним рухом намацала кермо. Річардс відпустив його й помахом долоні збив з жінки окуляри. Вони на мить зависли на одному вусі й упали.
— Зупини!
— Вони стріляли в нас. — Амелія підвищила голос. — Вони стріляли в нас! Вони стріляли…
— Зупини!
Позаду почулося наростаюче завивання сирен.
Амелія загальмувала невдало, машину труснуло й розвернуло назад, з-під неї полетів гравій.
— Я все їм сказала, а вони хотіли вбити нас, — промовила Амелія здивовано. — Хотіли нас убити!
Та Річардс уже нічого не чув: тримаючи пістолета в руці, він незграбно вистрибував по дорозі на одній нозі. Нарешті, втративши рівновагу, важко впав, позбивавши коліна.
Коли перша патрульна машина з’явилася на перевалі, він уже сидів на узбіччі, міцно тримаючи пістолета на рівні плеча. Машина легко йшла на швидкості вісімдесят миль на годину, ще й набирала ходу: якомусь новачкові з провінції попався надто потужний мотор і дуже кортіло слави. Може, полісмени й побачили Річардса, може, й намагалися зупинитись,
