Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун
Іспанці робили відчайдушні спроби товстими тичками відштовхнути бригантину, сокирами й кортиками рубали держаки гаків, але легше видерти реп’яха із волохатого собачого хвоста, ніж відчепитися від піратської бригантини. Перші сміливці стрибнули з реїв і вант на палубу галіона, решта дерлися вгору по борту галіона, бо галіон був набагато вищий від бригантини.
З-поміж перших був Амбруаз Нуазе… Важкий удар сокири дістався йому в груди, захищені дивовижним панциром, і за мить до своєї смерті іспанський солдат побачив золотий блиск у тому місці, де сокира здерла загадковий лак, нанесений сарацинським ковалем сотні років тому. Гадаю, що іспанець не встиг подумати, що божеволіє, Амбруаз просто не залишив йому для цього часу. Кортик мого родича пройшов крізь серце іспанця, як вітер крізь одчинену кватирку, і крізь ту ж кватирку вилетіла з іспанця душа.
Але, мабуть, перед боєм вони однаково палко молилися одному й тому ж богові, і бог ухвалив задовольнити прохання обох. Мабуть, Амбруаз просив у бога смерті для свого ворога, й до бога дійшла його молитва. Іспанець звертався до бога з аналогічним проханням, і його прохання теж не залишилось поза увагою. Від фальшборту одірвався важкенний дубовий брус і штовхнув Амбруаза в груди. Нещасний Амбруаз Нуазе, мій коханий родич, сторч головою полетів за борт. У звичайних умовах він виринув би, як корок, бо не було плавця кращого, ніж Амбруаз Нуазе. Та коли оправити найлегший корок золотом, він не випливе ніколи. Амбруаз, наче важок, пішов на дно. Й цього разу прокляте сарацинське золото занапастило славного французького хлопця.
Золото, коли його дуже багато, завжди губить тих, хто хоче, щоб його було ще більше. Це стосується і вас, мсьє Живокіст. Але мова зараз не про вас. До вас ще дійде черга. Я хочу сказати ще кілька слів про долю капітана Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандри. Про долю преподобного отця Флоріана, про долю решти команди галіона і, звичайно, про доліО’ екіпажу піратської бригантини.
У перші хвилини ні французи, ні іспанці не помітили, що пірати позбулися капітана. А втім, коли б навіть і помітили, це вже нічого б не змінило. Піратам треба було битися до перемоги або загинути. Вони не здригнулися навіть тоді, коли помітили, що Амбруаза вже немає в живих, але це надало сили й надії іспанцям, і вони сподівалися на перемогу й порятунок.
Сталося щось незрозуміле. Чи то бог задовольнив прохання і тих, і тих, чи одвернувся і від тих, і від тих. Смолоскип чи іскра, гарматний гніт чи вуглина (яке це має значення?) потрапили у пороховий льох.
Невдовзі на поверхні океану плавала жменя трісок, і за ту жменю трісок хапалися вцілілі французи й іспанці. Хапалися вони недовго. Доти, доки ними не зацікавилися акули. Золото, зрозуміло, пішло на дно і лежало там доти, доки його не знайшли Мідаси…
* * *
— До речі, — сказав Живокіст, прочитавши писанину Нуазе, яку він йому знову підсунув, — Мідаси зацікавилися не лише тим золотом, що було в трюмах галіона “Сан-Себастьян”, вони зацікавилися і латами ваших любих родичів. Один з Мідасів нещодавно приволік мені цей родинний золотий металобрухт, і я згадав вашу минулу казку. Зараз ви написали ще одну. Для чого?
— Я хочу вас застерегти… — Нуазе встав і пройшовся кабінетом, нервово ламаючи пальці.
Як був несхожий він зараз на того кругленького, гладенького, дотепного Нуазе, якого Живокіст уперше побачив кілька років тому й спокусив. Зараз це була знервована, хвора людина із згаслими очима, бліда, з перекошеним від якогось внутрішнього душевного болю обличчям. Здавалося, Франсуа Нуазе тільки що пережив жахливе горе, в душі його відбулась непоправна катастрофа. Очі Франсуа благали у Живокіста порятунку для них обох.
По тонкому обличчю Мечислава блукав сарказм.
— Від чого ви хочете мене застерегти? — скептично всміхаючись, запитав він.
— Що ви робите?! Романтика, хай навіть пов’язана з певним ризиком і з певним порушенням закону, відійшла набік і поступилася місцем відвертим злочинам. Це жахливо!
— Що ви маєте на увазі?
— Ви добре знаєте, що я маю на увазі. Добре! Не вдавайте із себе дурника. Я допомагав вам красти золото у територіальних водах багатьох країн, і я ладен за це нести відповідальність. Але я не хочу бути пособником відвертого вбивці, й зовсім не тому, що боюся електричного стільця! Моя мораль…
— Чхати я хотів на вашу мораль, — відказав Живокіст.
МІДАСИ ГРАБУЮТЬ СУШУ…
…Випадок, що призвів до цієї розмови, був і трагічним, і закономірним. Про те, що сталося, газети не переставали писати ще й досі. Це була суперсенсація. У пустельному піщаному штаті Керада, де зберігався національний золотий запас, було викрадено півтори тонни золота. Злочинців не знайшли ще й досі, хоч до розшуків підпряглися кращі детективи чотирьох континентів.
Національний золотий запас зберігався серед напівпустельного степу за сто чи більше миль від найближчого населеного пункту. Пробратися до місця збереження золотого запасу можна було лише однією дорогою і, звичайно, тільки на машині. Машина не могла залишитися непоміченою — її б затримали поліційні патрулі ще миль за п’ятдесят до цього незвичайного складу.
Пішки пробратися було б легше, патрулі, звичайно, не встежили б за пішоходом. Він міг би переховатися в якомусь видолинку, зарившись по вуха в пісок, чи причаїтися у заростях кактусів. Це теоретично. Але практично коефіцієнт корисної дії від вояжу до району збереження золота дорівнював би нулю.
Ні, практично золото, що зберігалося у пустелі, було в значно більшій безпеці, ніж тоді, коли б його зберігали навіть у центрі великого
