Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун

Друга черга влучила по грудях на рівні серця, але він звернув на неї увагу не більше, ніж слон на жменю гороху, пошпуреного малою дитиною. Невідомий повернувся до них спиною і знову пірнув в океан. Очевидці запевняють, що був він високого зросту й не мав ні акваланга, ні інших приладів…”

Газета запитувала:

“Хіба розповідь сержанта Бена Лайка і розповіді морських піхотинців не співпадають? І в тому, і в тому випадку ми мали справу з одним і тим же самим феноменом, якого не беруть кулі. Що скажуть вчені?”

Вчені, за винятком кількох шаманів від науки, промовчали, зате вся “жовта” преса зчинила неймовірний ґвалт: “Рука Москви!”, “Червоні й чорні терористи одягнулися в панцер!”, “Це справа рук тільки комуністів!”

Скажені вимагали негайних військових дій проти країн соціалізму, й лише “Незалежна газета” в усьому вперто звинувачувала свій власний уряд.

— А ви купили гарну цяцьку! — сказав Гартман, ідучи назустріч Живокістові і вимахуючи номером “Незалежної газети”.

Тепер він часто приїздив на віллу-фортецю і був тут своєю людиною поміж самого господаря і Мідаса-служника, який, власне, скидався на звичайного слугу.

Раніше до столу виходив і Нуазе, і Живокіст засвідчував його Гартманові як свого компаньйона, але тепер Нуазе став самітником і до столу не виходив.

— Кажу, гарну цяцьку купили. — Він ще раз махнув газетою, потискаючи руку Живокістові. — Радий, дуже радий, що ви скористалися тоді моєю порадою.

— Але ця цяцька коштує мені до біса грошей, — похмуро одказав Мечислав. Він останнім часом не дуже тішився візитами Гартмана.

— О любий мій, ви рахуєте гроші? Людина, яка могла собі дозволити знищити Форстера Бревіса і його колег, повинна мати до біса грошей.

Мечислав зблід, і чоловічки його стали схожими на цівки браунінгів.

— Що ви сказали? — занадто спокійним голосом запитав він.

— О любий мій! Киньте дурниці, не ламайте переді мною комедію, та ще й безплатну. Я не великий любитель комедій, але коли й дивлюся їх, то плачу принаймні п’ятдесят центів.

Мечислав помовчав, а тоді наче стрибнув у холодну воду:

— Ви приїхали мене шантажувати?

— А ви ніби відразу не здогадалися? Ха-ха-ха, — Гартман сміявся милим старечим сміхом. Так сміється дідусь, коли пустун внук запихає його бороду в його ж таки вухо.

— Я вас знищу фізично, — пообіцяв Гартману Мечислав, — до того ж зроблю це легко й невимушено.

— Ні, не знищите. Бо цим самим ви знищите себе. Ви не дитина і, мабуть, здогадуєтесь, що я потурбувався про свою безпеку. Ні, за ворітьми немає детективів і найманих охоронців, бо я знаю, що вони б допомогли мені не більше, ніж нещасному Форстеру Бревісу. Ви можете переконатися, що в моїй кишені немає пістолетів, бо це теж ні до чого. Зате радий вас повідомити, що все, що тільки мені вдалося вивідати про ваше кубло, — Гартман розвів руки, — фотострічки, магнітофонні стрічки, копії ваших замовлень лежать у…

— Банківському сейфі, і на випадок вашої смерті…

— Я завжди казав, що в містера Живокіста світла голова й він далеко піде. Все правильно. Все у банківському сейфі, і на випадок моєї смерті… Словом, трапиться таке, що ваша “Незалежна газета” не відгавкаеться, і вам доведеться сісти на електричний стілець, а це не найкращі меблі, та ще й у вашому віці… Такі речі, як пограбування сейфів золотого запасу країни, не прощаються.

— А я вважав вас джентльменом, — блідо всміхнувся Мечислав.

— А чому ні? Хіба після того, що між нами зараз відбулося, ми перестанемо поважати один одного чи спілкуватися?

Живокіст згадав Слупа, згадав Осандру, і йому стало навіть смішно.

— Давайте ваш чек і скажіть скільки. Гартман замахав руками.

— Ну що ви, що ви, містере Живокіст! Це дуже банально й не по-джентльменському! В мене є час. Це я просто так, нагадати вам, що між нами будуть деякі рахунки. І, нарешті, ще одне: містере Живокіст, вам час приставати до зграї, вами вже цікавляться.

Мечислав недбало знизав плечима:

— Я ними не цікавлюсь. Боюся, що зграї доведеться приставати до мене.

— Ваша справа, ваша справа. Я ніколи не даю порад. По цьому Мечислав запросив Гартмана повечеряти, і той

пожартував:

— Стежте, щоб я не вдавився. Для вас це було б однаково, що вдавитися самому.

Біржа є біржа. На біржі продають і купують акції. На біржі стають мільйонерами і старцями. Ще на біржі грають на підвищення і зниження курсу акцій. Біржа для одних обертається раєм, для інших — пеклом. Біржа існує за рахунок людей, які мають про неї дуже смутне уявлення або взагалі не, мають ніякого уявлення.

Десь у гарячих аравійських пісках напівголі люди добувають нафту… Але та нафта ще поки ніщо. Вона не матеріальна, її не існує в природі аж доти, доки вона не допливе до біржі й не підстрибнуть акції нафтових королів. Акції можуть підстрибнути тоді, коли нафти дуже мало, акції можуть впасти й тоді, коли нафти дуже багато.

Десь у джунглях валяють дерева. Це дуже дорогі породи дерев. Удари сокир, пісню пилок чути на біржі, хоч біржа за тисячі миль від зелених джунглів.

Десь глибоко під землею працюють шахтарі. Піт стікає по їхніх блідих обличчях. Але навіть їхній піт їм не належить. Цей піт потече на біржу, ним просякнуть, набухнуть папірці під назвою акції і, може, знову ж таки підстрибнуть угору, а може, катастрофічно полетять донизу.

Десь фермер кидає в землю зерно. Й це зерно, перш ніж прорости врунами, мусить стати власністю біржі. Фермер може зостатися без шматка хліба, але акції