Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун

Але небезпека зроджувалася на порожньому місці, і відвернути від галіона лихо був неспроможний навіть бог. Мабуть, одна молитва все ж таки не дійшла до бога, і внаслідок цих причин бог не міг гарантувати безпеку рабам своїм.

На світанку п’ятого дня матрос, що сидів у бочці на самому вершечку щогли, закричав не своїм голосом:

— Судно! Бачу просто по курсу судно!

Осандра, а за ним і офіцери вибігли на палубу. Солдати й матроси стали до своїх місць. Капітан Осандра намагався стримати дрижання рук, бо підзорна труба танцювала так, що горизонт став схожий на нотний папір.

Минуло не більше хвилини, як гукнув матрос, але вже й неозброєним оком можна було бачити на тому нотному папері якийсь “фа-дієз”. Він збільшувався, ріс на очах, хоч вітер дув у корму галіона й у ніс зустрічному подорожньому. Бейдевінда (вітру в ніс) не боялася лише бригантина. Її рівні вітрила на фок-щоглі й косі на гроті дозволяли з однаковісінькою швидкістю йти за будь-якого вітру: хоч з корми, хоч з носа, хоч з бортів. Таких розкошів не могло собі дозволити ніяке судно. Бригантина пливла просто на галіон. І передні рівні, й задні косі її вітрила були чорні, наче смола. Й ніхто з команди більше не тішив себе надією, що зараз доведеться розминутися з яким-небудь купецьким судном.

Над бригантиною з’явився “Веселий Роджер” — чорний прапор з білими перехрещеними кістками й черепом, на галіоні загупали важкі чоботи, запахло димом ґнотів, повисла густа іспанська лайка.

Даремно лаявся і кричав Осандра, даремно офіцери щедрою рукою відсипали мордачі, матросів і солдатів не треба було підганяти. Вони знали, шо янголи небесні ніколи не плавають на бригантинах і що зараз почнеться таке, що примусить бога засоромитись діянь своїх рабів і вдати, ніби він нічого не помітив, нічого не знав, нічого не чув. Сподіватися на милосердя боже було однаково, що сподіватися, ніби пірати запросять їх зараз на кухоль пива чи рому, а за тим відсалютують “Веселим Роджером”, помахають біленькими хусточками, і бригантина піде своїм курсом, а галіон — своїм.

Капітан Осандра надриваючись кричав, командував, намагаючись здійснити складний маневр. Галіон мусив розвернутися бортом до вітру, а значить, бортом до бригантини. Й саме в ту мить борт галіона ревне всіма своїми гарматами і заплює бригантину ядрами. Іншого порятунку немає. В абордажних боях пірати виходять переможцями в дев’яти випадках із десяти. Кожен з цих зарізяк був вартий доброго десятка солдатів. Команда будь-якого галіона панічно боїться піратських кортиків, але й піратська бригантина не може не боятися розжарених ядер, що полетять зараз із галіона. Бували випадки, коли такі залпи робили з піратських бригантин купу трісок, а потім з галіона спускали шлюпку, й матроси мстиво дотоплювали тих піратів, котрі вціліли після вибуху.

Але такі випадки траплялися нечасто, мабуть, не частіше, ніж зустрічі з морськими драконами, про них розповідали як лро легенди й вірили їм не більше ніж легендам.

На бригантині розгадали нескладний маневр капітана Осандри. Та й чому було його не розгадати, коли це був єдиний маневр, який міг дозволити собі незграбний галіон? З бригантини було видно, як по вантах і реях галіона забігали матроси, згортаючи частину вітрил. Поки що маневр не вдавався. Корито-галіон ніяк не розвертався бортом до вітру. Маневр тільки посилив бортову хитавицю, а бригантина як сиділа на носі галіона, так і залишилася сидіти, тільки хіба що збільшилася вдесятеро. Навіть у бейдевінд на бригантині значно легше маневрувати, ніж на галіоні за ходового вітру.

З борту галіона вже бачили вусаті й бородаті пики піратів. Капітан Осандра, відкинувши дорогу підзорну трубу, інкрустовану сріблом і перламутром (на біса вона тепер здалася?), уже неозброєним оком відшукав на містку бригантини свого “колегу”. Високий, ставний, з русявою борідкою і блакитними очима, закутий у якийсь дивовижний панцир, капітан піратської бригантини вишукано спирався спиною на фок-щоглу й з неперевершеною галльською грацією кидав короткі команди. Часом його тонкі губи кривила саркастична посмішка. Так усміхатися вміють лише французи. Піратська бригантина могла б вважатися французьким судном, бо, за винятком кількох ірландців, одного албанця і одного генуезця, вся команда її складалася з французів. Французом був і капітан, мій далекий родич Амбруаз Нуазе…

Так-так, панове, я не соромлюся, в нашому роду були пірати, були представники й інших професій, не менш романтичних, але таких, якими не заведено пишатися у вишуканому товаристві.

Амбруаз Нуазе був дворянином, як і всі мої предки, але доля його склалася так, що він на багато років позбувся всього, навіть доброго імені. Французькі королі ніяк не могли забути нашому родові витівок Амбруаза, й дворянство нам повернули мало не перед самою Великою революцією. Власне, тоді, коли воно вже нікому не було потрібне.

Але я ухилився. Амбруаза зробили піратом самі ж таки королі. Щось він з ними не поділив, захопив у Тулоні королівське судно, зібрав ватагу веселих хлопців та й повіявся морями й океанами.

Ага, найголовнішого мало не забув! Від Жака Нуазе, того бідного хрестоносця, про якого я вже вам розповідав раніше, через кілька поколінь до Амбруаза дійшла лицарська справа — лати, шолом і чомусь одне стремено. Чому воно було одне, я добре знаю і завдяки мені ви знаєте теж. Але далекі мої родичі не знали, чому стремено одне, й з ним були пов’язані романтичні легенди.

Зараз Амбруазові було не до легенд. Він стояв на капітанському містку й мусив або перемогти, або загинути. Третього — почесного полону або почесної нічиєї — йому було не дано. Бо він був піратом і його просто повісили б на реї. Амбруаз мусив або перемогти, або загинути. Гинути він не хотів. І тому він зробив усе можливе, щоб його бригантина була не там, куди летіли ядра з галіона.

А галіон виплюнув вогонь усім своїм бортом саме в ту мить, коли бригантина міняла галс.

Коли б хто-небудь дивився збоку, то міг би подумати, що це щаслива випадковість. Вода закипіла перед носом у бригантини