Кришталеві дороги - Микола Олександрович Дашкієв
Коли б Сергій сьогодні догадався поцікавитися номером телефону міс Джефсон, він міг би зараз подзвонити, вигадавши якусь приключку: мовляв, описуючи лабораторію, зверніть увагу на те і те. Як годиться, запитав би про самопочуття, а далі розмова пішла б сама: люди часом добре розуміють одне одного з напівслова. її телефон розшукати не важко — на те існує в готелях довідкова служба. Але для неочікуваного дзвінка потрібно знайти більш важливе підґрунтя, аніж бажання доповнити інтерв’ю, а нічого вартого уваги вигадати не вдавалося.
Можна було б зустрітися з доктором Гешке, — видно, що він людина порядна. Але невідомо, чи буде йому така зустріч приємна: після вчорашньої подорожі в Ліщинівку німець посмутнішав і зів’яв. Сьогодні в лабораторії він тримався уособлено, нічим не виявив своєї зацікавленості, слухав неуважно, думаючи про щось своє. Його можна зрозуміти: потрапляючи в скрутну життєву ситуацію, всі ми прагнемо знати правду, і тільки правду… потай сподіваючись, що вона виявиться для нас приємною. Йому ж довелося пересвідчитися в протилежному. Отож, мабуть, слід тільки подзвонити та попрощатися, як того вимагає елементарна ввічливість.
Доктор Гешке спочатку здивувався, почувши в трубці голос Альошина, а дізнавшись, що той завтра вранці їде в термінових справах, висловив щирий жаль, що не довелося докінчити початої розмови. А втім, мовляв, ця зустріч була перша, але не остання. І оце його сподівання справдилося значно швидше, аніж можна було гадати.
Сергій уже лаштувався лягти спати, — о десятій вечора, річ нечувана! — коли раптом подзвонив доктор Гешке. Він, мабуть, встиг перехилити чарчину, бо голос його лунав веселіше й енергійніше. Після всіх перепрошень та пробачень німець запропонував посидіти на прощання десь у затишному куточку та погомоніти про всяку всячину. Застуканий несподіваною пропозицією, Альошин спробував послатися на пізній час, проте доктор Гешке припрохував з невластивою йому настійливістю. Довелося погодитись.
Німець чекав на нього у вестибюлі готелю. Він справді був напідпитку і в доброму гуморі.
— О, гер Альйошін, — посміхнувся він, простягуючи руку для привітання, — признаюсь: я наважився порушити ваш спокій не тільки заради бажання погомоніти з вами на прощання, а і для того, щоб урятувати життя однієї дуже привабливої особи.
— На жаль, не лікар! — розвів руками Сергій.
— Життя рятують не тільки лікарі, а й пожежники, скажімо. А міс Кет Джефсон запевняє, що згорить від сорому, якщо бодай одна з її подруг дізнається, що радянський учений містер Альйошін не тільки намірявся назвати її старою, а навіть не погодився показати їй видатні місця столиці України!
— А де ж ця легкозаймиста особа?
— Пішла в свій номер, аби поміняти сукню “міні” на “ультраміні”.
— Що ж, коли я так завинив, то доведеться виконувати обов’язки пожежника. Тільки брандмейстером, прошу, будьте ви.
Доктор Гешке помилився: скинувши “міні”, міс Джефсон вдяглася в “максі” — довжелезну, до п’ят, сукню з важкого зеленого шовку, яка вигідно облягала форми її стрункого тіла і приємно гармоніювала з кольором очей та волосся. О, жінки знають, що, де і коли надівати!
— Міс Джефсон, швидка протипожежна допомога прибула! — пожартував Сергій, вклоняючись. — Але я не бачу полум’я!
— Воно ще не встигло вирватися звідси! — американка поклала руку на серце. — Мені приємно, містер Альошин, що ви прийшли. Справді, адже ми з містером Гешке не знаємо, куди себе подіти. А тепер ми призначаємо вас повновладним розпорядником нашого часу. Наказуйте!
— В такому разі, прошу… — Сергій зробив паузу і посміхнувся. — Прошу до таксі. Я затримав його про всяк випадок і тепер покажу вам вечірній Київ.
Американка ображено закопилила губки:
— Містер Альошин, а від свіжого весняного вітру, та ще й за такої сухої погоди, оте полум’я не розгориться на повну силу?
— Не розгориться, — сказав Сергій розсудливо. — Ми пригасимо його келишком вина десь у “Вітряку” чи в “Корчмі”.
— В такому разі я згодна. Курт, погоджуйтесь: ви дістанете змогу зазирнути в сімнадцяте століття цієї країни!
“Показ вечірнього Києва” тривав рівно стільки, скільки потрібно було автомашині, щоб доїхати від готелю “Москва” до “Вітряка” — затишного ресторанчика в староукраїнському народному стилі. Щиро кажучи, Альошин сам був тут уперше, тому милувався інтер’єром будови з не меншою захопленістю, аніж його гості. Настрій у всіх був хороший, а коли ще випили по чарці справжньої “української з перцем”, стало зовсім добре.
Давно Сергій не почувався так легко й вільно, як зараз. Він звик, що навіть за святковим столом у його компанії розмова рано чи пізно заходить про справи, бо всі були колегами, і турботи одного з них неодмінно ставали часткою спільних турбот. Нині все було по-іншому. Як завжди при зустрічі малознайомих людей, розмова перепурхувала з теми на тему, уникаючи надто серйозних питань, але вона була жвава й невимушена, підтримувалася на тому рівні, коли потрібно мобілізувати всю свою увагу та кмітливість, щоб чи відповісти влучним дотепом, чи тактовно виявити свою обізнаність у тій чи іншій галузі. Сергій розумів, що від цієї американки годі сподіватися надто ґрунтовних знань чи глибини філософської думки, але йому було приємно бачити її саме такою. Думалося, що для відпочинку, мабуть, слід завжди вибирати приятелів, що мають зовсім інший фах, інші, а може, навіть протилежні, смаки й погляди. Ось хоча б і ця міс Джефсон. З нею цікаво сперечатися, бо вона вміє і переконливо доводити, і розумно погоджуватися з доказами. Та й доктор Гешке, виявляється, флегматичний тільки з виду. Правда, він втручається в розмову рідко, проте влучно.
За весь вечір випили дуже мало. Не було ні флірту, ні банальних силкувань видаватися
