Кришталеві дороги - Микола Олександрович Дашкієв
Інститут вогнетривів свого часу було побудовано на далекій околиці. Відтоді вже минуло чимало часу, і місто, розростаючись, присувалося до нього все ближче й ближче. Але в безпосередній близькості до інституту ще лишилися одноповерхові непоказні будиночки з крихітними палісадниками та дбайливо доглянутими садочками. Величезний будинок інституту був серед них як океанський лайнер у оточенні катерів.
Міряючи кроками досить-таки зашморганий тротуарчик навпроти інституту, Віктор поглядав то на цю велетенську споруду, то на будиночки виселка, який, певно, доживає свої останні дні. Інститут стояв на хорошому місці — на високому горбі над річкою; перед ним розкривається неозора далина, і тільки ось ці халупчини псують краєвид, — якщо замість них насадити парк, буде зовсім чудово.
Хоч Вікторові й сказали, що робочий день у інституті закінчився, видно було, що праця там триває: з вікон раз по раз вихоплювалося яскраве сяйво різних кольорів — від червоного аж по фіалковий; ледь чутно вібрував грунт під ногами, а коли-не-коли лунало глухе гухкання — мабуть, то працював важкий пневматичний молот. Зараз, у цю присмеркову годину, все набувало таємничості, загадковості, і хлопцеві було приємно усвідомити, що він уже чимось, — бодай навіть отією неприємною історією з гаманцем, — пов’язаний з Інститутом вогнетривів. Йому думалося: ось зустрінеться з інженером Альошиним, розповість усе щиро та й попросить поради, що читати, чим цікавитися… А може, запропонує інженер роботу в своїй лабораторії? Хто-хто, а чорнороби завжди і скрізь потрібні. Працювати ж тут буде значно приємніше, аніж на будівництві!
Йому вже набридло ходити, отож він і сів на дерев’яну лаву біля воріт садиби навпроти інститутського вестибюля. Сидів, смалив сигарету за сигаретою. Через якийсь час рипнула хвіртка.
Вийшов хазяїн двору — сивий дідусь з пухнастим котом на руках.
— Чекаєте на когось, хлопче?
— Чекаю… — Віктор підхопився. — Пробачте, що сів на вашу лаву.
— Сидіть, сидіть! — добродушно сказав дідусь. — І я з вами посиджу… Побачення призначили, чи що?
— Та ні, дідусю. Інженера одного треба побачити.
— А кого ж це? — поцікавився дідусь. — Я тут споконвіку живу, працював колись у інституті. Багатьох знаю.
— Та він тут недавно… — Вікторові не хотілося говорити правду. — Іванов на прізвище. Сергій Михайлович Іванов. Адреси домашньої не знаю, от і прийшов до нього на роботу.
— Ні, не чув про такого… Не чув.
Погомоніли кілька хвилин, ні про що, власне: хто розумніший, кішки чи собаки. Дідусь, виявляється, дуже полюбляє тварин: у нього живе аж четверо котів та два собаки. Так коти мудріші, еге ж, у цьому він переконався на досвіді.
Пішов дідусь. Потім виходив ще двічі, співчував, що хлопцеві так довго доводиться чекати. Пообіцяв посприяти, якщо хоче: можна поспитати у сусіда: той працює вахтером у інституті, знає всіх, отож і попередить інженера Іванова, що чекатиме юнак на нього.
Віктор насилу відкараскався тим, що хоч вони з інженером Івановим земляки, та тільки той навряд чи пам’ятає його, бо старіший на двадцять літ. Просидівши отак до першої години ночі, хлопець поплентався додому без нічого.
Наступного вечора, — пересвідчившись насамперед, що Альошина вдома немає, — Віктор приїхав до Інституту вогнетривів аж о десятій вечора. Аби не чіплявся надто допитливий дідусь, він цього разу вмостився на іншій лаві, далеченько від дідової. Але той помітив його й там. Підійшов, привітався, сказав стурбовано:
— Оце вже не можу вас і порадувати, юначе. Запитував я сусіду. Не знає він інженера Іванова. Два Сергія Михайловича, каже, є. Тільки прізвища в них інші. То, може, ви помилилися?.. Чи, може… — він озирнувся круг себе, знизив голос. — Чи, може, ви… той… спеціально цікавитесь?.. Так тоді, якщо хочете, заходьте до мого садочка. З-за кущів усе буде видно, як на долоні еге ж…
— Та що ви, що ви, дідусю! — спалахнув Віктор.
— Тс-с-с!.. — старий приклав палець до вуст. — Я розумію, розумію!.. Сам давненько помічаю: негаразд тут справи йдуть, негаразд!.. Отам у яру під інститутом завжди сновигають якісь підозрілі типи. А головне, що й інститутські хлопці з ними водяться. Мабуть, крадуть щось та спродують. Еге ж!.. Давненько помічав. А тепер бачу: дружинники почали сюди вчащати… Ну, думаю, догралися ви, злодюжки нещасні! Всіх накриють!
Сяк-так викрутився Віктор від балакучого дідугана, попрямував додому, розлючений вкрай.
Наступного дня він вирішив діяти по-іншому: через 09 дізнався про номери телефонів Інституту вогнетривів і почав дзвонити, запитуючи інженера Альошина. Відповідь була стандартна: “Його зараз немає”. На запитання: “Коли буде?” — не відповідали.
Віктора огортав дедалі дужчий неспокій. Хлопець уже почав припускати, що через отой гаманець з плівками інженера спіткала якась страшна халепа, — може, навіть арешт. То як же врятувати його?
Зненацька блиснула чудова думка: а чому б не запитати у того доктора Гешке? Чужинець, певно, знає, де розшукати свого колегу! Треба негайно поїхати до нього в готель.
Але якщо вже не щастить, то не щастить: виявляється, доктор Гешке вчора виїхав.
Засмучений і пригнічений спускався Віктор Марченко сходами готелю. Він був настільки заглиблений у свої неприємні думки, що замало не зіткнувся з молодою жінкою, яка йшла йому назустріч. Машинально пробачився… і аж через хвилину по тому до нього дійшло: стривай, та це ж ота міс Джефсон! Вона теж знає про Альошина.
Він кинувся вслід за нею, проте враз став як укопаний: на горішній площадці сходів до чужинки з посмішкою на губах підійшла та жінка, яку вони вирішили “налякати” в парку того пам’ятного вечора!.. О, та вони приятельки, мабуть: обіймаються, цілуються… Ні, підходити до них не варто, — ще впізнає, то
