Кришталеві дороги - Микола Олександрович Дашкієв

— Співчуваю. В цій пуританській країні до десятої ранку алкогольних напоїв не продають, але, на щастя, не забороняють запасатися ними звечора, — вона витягла з сумочки плескату пляшечку коньяку. — Вип’ємо, Курт!

— А це… не зашкодить? — запитав він непевно, бажаючи хоч якимось чином вивідати, яке зобов’язання взяв на себе вчора з п’яних очей.

— О, ні! Сподіваюсь, що містер Альошин знає, що таке похмілля.

“Альошин?.. То виходить, її треба з ним познайомити, чи що?”

— Прошу, Катрін, порядкуйте й цього разу.

Вона знайшла стакани, наповнила їх і, як нещодавно в маленькому ресторані пітсбурзького передмістя, сказала визивно:

— То вип’ємо за продовження нашого дивного знайомства!

Випили. Катрін виявилася передбачливою, в її сумочці знайшлися мандарини та цукерки.

— Курт… — її голос пролунав так вкрадливо й підступно, що доктор Гешке мало не поперхнувся.

— М-м-м?

— А чи ви й сьогодні повторите те, що казали мені вчора?

— А що саме?

— От тобі й маєш! — Катрін сплеснула руками й засміялась. — Та ви ж сто разів освідчувалися мені в коханні!

— Не може бути! — червоний від сорому, Курт таким розпачливим рухом почухав потилицю, що Катрін вибухнула сміхом.

— Я просила на роздуми одну-єдину ніч, але ви жадали негайної відповіді.

— І що ж ви… відповіли?

— Що ви — дуже милий і наївний хлопчисько, якому про одруження думати зарано! — вона поглянула на годинник і сказала вже серйозно. — Курт, пів на одинадцяту, ми можемо запізнитися. Ви домовилися з містером Альошиним?

— Про що?

— Е, це вже мені не подобається! Можна скільки завгодно плескати язиком дурниці і не забувати про справи!.. Де записка, яку передала вам покоївка, коли я привела вас сюди?

— Слово честі, нічого не пам’ятаю. Яка записка?

— Звісно, я не зазирала в неї, але ви прочитали її вголос. Містер Альошин хотів з вами зустрітися, не дочекався, запрошує вас до своєї лабораторії на одинадцяту ранку… Я попросила вас закинути про мене слівце: мені, як кореспондентці, було б дуже приємно взяти в нього інтерв’ю. Ви ж обіцяли посприяти.

— Гм, так… — Куртові пригадалося: він начеб і справді щось говорив про лабораторію Альошина, тримаючи в руках папірець. Але де ж та записка? І невже Катрін справді всього-на-всього американська газетярка?

Катрін уже гнівалася, дивлячись на методичний Куртів обшук власних кишень. її зелені очі потемнішали, брови зійшлися.

— Годі, Курт! Ви, мабуть, справді були п’яні, як… їдьмо. Щодо інтерв’ю, натякнете йому там… — вона витягла з сумочки і подала Куртові візитну картку. — Прошу: Катаріна Джефсон, від газети “Пітсбург ньюс”. Вас не обтяжить таке доручення?

— Та що ви, що ви! — похопився Курт. — Навпаки!

Щиро кажучи, не хотілося йому ні представляти Катрін, ні зустрічатися з Альошиним, але якось усе останнім часом складалося так, що мимохіть доводилося діяти проти власної волі.

Його заспокоювала тільки думка про те, що подібний візит не завдасть нікому ніякої шкоди: Альошин не такий дурний, щоб показувати те, чого не належить, а лабораторії вогнетривів за своїм обладнанням тепер скрізь однакові.

А Сергієві Альошину цей ранок теж приніс чимало неприємних несподіванок. Коли він заїхав до інститутського гаража, щоб поставити “Волгу” на місце, механік зустрів його єхидною посмішкою:

— Чи вам не гикалося, Сергію Михайловичу?

— Начеб ні! — знизав плечима Сергій. — А що сталося?

— Та згадували вас, любенький мій. І, мабуть, нагадування надішлють.

— Не розумію! — сухо й різко сказав Альошин. З механіком, людиною педантичною і в’їдливою, розмовляти було дуже важко.

— Та що ж тут розуміти! Якщо водій жене машину на червоне світло з швидкістю сто кілометрів, то його треба карати, чи не так?

— Звичайно.

— Так от і подзвонили з автоінспекції, що чорна “Волга” номер сорок—чотирнадцять, яка має честь належати нашому інститутові, сьогодні о другій ночі саме з такою швидкістю пішла під червоний світлофор на Пітерській вулиці.

— Чудесно! — іронічно сказав Сергій. — А кандидат технічних наук Альошин саме в цей час спокійнісінько спав у своїй квартирі будинку номер шість на Зоряному провулку.

— То ви ж не скажете, що машина може рухатися без водія?

— А ви ж не будете запевняти, що людина може водночас лежати на ліжкові і сидіти за кермом машини?

— Парапсихологія мене не цікавить, товаришу Альошин! Я просто напишу доповідну директорові, і більше машини вам не даватиму!

— Іване Трохимовичу, облиште цей тон! — Сергій уже ледве стримував себе. — Я не хлопчисько і за свої дії відповідаю!.. Повернувшись із Ліщинівки, я поставив “Волгу” біля будинку, — за нашою з вами домовленістю, щоб не турбувати вас у неділю. О десятій вечора я на ній з’їздив у центр, до готелю “Москва”, і поставив на те ж місце. Об одинадцятій ліг спати. Все.

— Тоді вже я нічого не розумію! — механік почухав потилицю. — А стривайте-но, чи ви не запам’ятали, скільки кілометрів до тієї Ліщинівки?

— Знаю точно: триста п’ять.

— Так-так… — механік глянув на спідометр машини, потім на путьовий лист. — А ви більш нікуди не заїжджали?

— Та не заїжджав, Іване Трохимовичу! — Сергієві вже осточортів цей надокучливий допит.

— То переконайтесь: ви проїхали загалом сімсот кілометрів!

Сергій зазирнув на лічильник: так і є.

— Але, може, хтось їздив уночі без мене?

— Не знаю, Сергію Михайловичу, машину я довіряв вам… — механік поліз до кабіни, посмикав за важелі, позазирав у всі закутки. І раптом вигукнув зловтішно: