Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
І що ж це все означає? Так, що воно означає?..
Пам’ятаю, як одна шкільна екскурсія оглядала Інститут соляристики в Адені. Я був тоді Гібаряновим асистентом. Через боковий зал бібліотеки школярів провели до головного приміщення, основну частину якого заповнювали касети з мікрофільмами. На них було зафіксовано незначні фрагменти нутра симетріад, певна річ, давно вже неіснуючих, а всього їх там — не окремих кадрів, а цілих бобін з плівкою налічувалося понад дев’яносто тисяч. І ось повновида дівчинка років п’ятнадцяти, рішуче й допитливо глянувши крізь окуляри, раптом запитала: «А навіщо все це?…»
Запала ніякова тиша. Вчителька суворо глянула на свою недисципліновану ученицю. А ми, соляристи, які провадили екскурсію (я теж був серед них), нічого не змогли їй відповісти. І справді, що можна сказати? Адже симетріади неповторні, як неповторні загалом процеси, що відбуваються в цих гігантах. Наприклад, іноді повітря перестає проводити в них звук; або збільшується чи зменшується коефіцієнт рефракції. Інколи в деяких місцях тяжіння ритмічно пульсує, неначе в симетріаді б’ється гравітаційне серце. З’являються і зникають шари підвищеної іонізації, і тоді гірокомпаси дослідників аж шаленіють. Цей перелік можна було б продовжити. А втім, якщо таємницю симетріад колись буде навіть розгадано, залишаться ще асиметріади…
Вони виникають так само, як і симетріади, тільки гинуть інакше. У них нічого не можна розрізнити, бо все тремтить, палає, мерехтить. Ми знаємо тільки, що вони — осередки процесів, швидкість яких наближається до межі фізично можливих величин, іноді асиметріад називають іще «неосяжними квантовими явищами». Однак їхня математична подібність до певних моделей атома така непостійна й скороминуща, що дехто вважає її другорядною чи навіть випадковою ознакою. Вони живуть набагато менше, ніж симетріади, — усього якихось двадцять хвилин, а загибель їхня іще жахливіша: слідом за ураганом, котрий роздимає і підриває їх з оглушливим гуркотом, з них з неймовірною швидкістю вихоплюється рідина. Вируючи під шаром брудної піни, вона затоплює все довкола з гидким бульканням, після чого стається вибух. Мов виверження грязьового вулкана, він викидає стовп розшматованих решток асиметріади, що ще довго падають на збурену поверхню Океану. Рознесені вітром деякі з них, висохлі, наче тріски, жовтуваті, пласкі, схожі на закостенілі перетинки чи хрящі, можна знайти на хвилях за багато десятків кілометрів від центра вибуху.
Окрему групу становлять, утворення, які на довгий чи короткий періоди повністю відокремлюються від живого Океану. Вони трапляються значно рідше, і через те їх набагато важче помітити. Коли вперше було знайдено їхні рештки, вчені помилково, — це з’ясувалося набагато пізніше, — ототожнили їх з останками створінь, які нібито живуть у глибинах Океану. Іноді здається, що ці утворення втікають, наче дивні багатокрилі птахи, від сурм «швидкунів», котрі їх переслідують. Але це земне порівняння нічого не пояснює. Інколи (дуже рідко) на скелястих берегах островів можна помітити дивні силуети, схожі чи то на тюленів на лежбищі, чи то на пінгвінів, які вигріваються на сонці або ліниво чалапають до моря, щоб злитися з ним в одне ціле.
Отак і крутилися уявлення про них у колі земних, людських понять, а перший контакт…
Експедиції подолали сотні кілометрів у глибинах симетріад, розставили реєстраційні апарати, автоматичні кінокамери; телевізійні очі штучних супутників фіксували брунькування мімоїдів і «довгунів», їхнє дозрівання і загибель. Заповнювалися бібліотеки, розросталися архіви; ціна, яку доводилося платити за ці дослідження, часом була дуже висока. Сімсот вісімнадцять чоловік пропало під час катаклізмів, не встигнувши вибратись з приречених на загибель колосів, причому сто шість із них — тільки в одній катастрофі, відомій тим, що в ній загинув і Гізе, якому тоді саме минуло сімдесят років. Сталося непередбачене: утворення, яке за всіма ознаками належало до симетріад, спіткала смерть, властива асиметріадам. Сімдесят дев’ять чоловік, одягнених у броньовані скафандри, разом з машинами і приладами протягом кількох секунд знищив гігантський грязьовий вулкан, збивши своїм виверженням ще двадцятьох сімох, які пілотували літаки й вертольоти, що кружляли над місцем дослідження. Цю точку перетину сорок другої паралелі з вісімдесят дев’ятим меридіаном позначено на картах як «Виверження ста шістьох». Але вона існує тільки на картах, — поверхня Океану там нічим не відрізняється від будь-якого іншого пункту.
Тоді вперше за всю історію соляристичних досліджень пролунали голоси, які вимагали завдати по Океану термоядерних ударів. Та це було б жорстокіше, за будь-яку помсту, бо йшлося про знищення того, чого ми не могли зрозуміти. Коли обговорювалося це питання, Цанкен, колишній заступник начальника резервної групи Гізе, який уцілів, заблукавшись над Океаном через помилку передавалнього апарата, що хибно позначив координати місця досліджень симетріади, і прибув туди буквально через кілька хвилин після вибуху (підлітаючи, він іще побачив чорний гриб), пригрозив, що в разі такої ухвали підірве станцію разом з собою й вісімнадцятьма людьми, які залишилися на ній. І хоч офіційно ніколи не визнавалося, що цей самовбивчий ультиматум уплинув на наслідки голосування, можна припустити, що так воно й було.
Однак часи, коли такі численні експедиції відвідували планету, вже минули. Сама станція, за будівництвом якої спостерігали з супутників, — інженерна споруда такого масштабу, що Земля могла б пишатися нею, якби не здатність Океану протягом кількох секунд створювати конструкції, в мільйони разів більші, — має форму диска діаметром у двісті метрів з чотирма ярусами в центрі й двома по краях. Вона висить на висоті від п’ятисот до тисячі п’ятисот метрів над Океаном завдяки гравітаторам, що приводяться в рух енергією анігіляції, і, крім звичайної апаратури, якою устатковуються всі станції та великі сателоїди інших планет, її оснащено ще й спеціальними радарними установками, готовими в разі найменшої зміни стану поверхні Океану ввімкнути додаткову потужність, — тож, тільки-но з’являються перші ознаки нового живоутворення, сталевий диск підіймається в стратосферу.
Тепер станція майже безлюдна. Відтоді, як у нижніх складах замкнули роботів — з невідомої мені досі причини, — у коридорах не зустрінеш ні душі, мов
