Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Мій син помер! — вигукнув Торн. — Мій син помер! Я не знаю, чийого сина я виховую… — Він затулив обличчя руками, відвернувся від світла й важко задихав.
— Якщо ви не проти, — тихо мовив він, — я хотів би допомогти вам з’ясувати це.
— Ні, — простогнав Торн. — Це моя справа.
— Ви помиляєтеся, сер, — сумно сказав Дженнінгс. — Тепер це й моя справа.
Торн обернувсь до нього, і їхні очі зустрілися. Дженнінгс повільно пішов до комірчини, виніс звідти фотографію і подав її Торнові.
Торн поглянув на знімок, і в очах у нього відбився жах.
— Досить незвичайний ефект, — сказав Дженнінгс. — Ви згодні?
Він приспустив лампочку над столом, щоб було видніше. На знімку була кімната, де мешкав Тассоне. В дальшому кутку Торн побачив невелике дзеркало, в якому відбивався сам Дженнінгс з піднесеним до обличчя фотоапаратом. Нічого дивного в тому, що фотограф упіймав власне відображення, не було. Але відображенню чогось видимо бракувало.
У Дженнінгса не було шиї! Його голову відокремлювала від тулуба невиразна, схожа на хмаринку пляма…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Наступного ранку, коли про нещастя з Кетрін стало всім відомо, Торнові неважко було пояснити свою відсутність у посольстві на найближчі кілька днів. Він сказав, що їде до Рима, щоб привезти для Кетрін знайомого фахівця-травматолога, хоч насправді зібрався туди із зовсім іншою метою. Він зрештою розповів фотографові, як усе було, і Дженнінгс переконав його, що розпочати пошуки треба від самого початку, цебто передусім поїхати до лікарні, де народився Деміен. Звідти, мовляв, вони й почнуть по дрібці відновлювати істину.
Усе залагодили швидко й без зайвого розголосу. Щоб виїхати з Лондона й потрапити до Рима, не привертаючи уваги громадськості, Торн найняв приватний літак. За кілька годин, що лишилися до відльоту, Дженнінгс зібрав деякі матеріали, що могли придатись у їхній справі: три різних видання Біблії, кілька книжок з окультних наук. Тим часом Торн повернувся до Пірфорда, щоб спакуватися в дорогу й прихопити крислатого капелюха, в якому його важче було впізнати.
Пірфорд зустрів його незвичною тишею. Торн розгублено ходив по будинку, аж поки збагнув, що ніде не видко місіс Гортон. Самого Гортона теж ніде не було, а машини стояли в гаражі у такому вигляді, наче ними ніхто вже не збирався їздити.
— Вони обоє виїхали, — пояснила місіс Бейлок, коли Торн зайшов до кухні. Вона стояла біля мийниці й кришила овочі, так само, як це завжди робила місіс Гортон.
— Тобто як виїхали? — спитав Торн.
— Зовсім. Зібралися та й поїхали. Залишили адресу, щоб ви надіслали їм платню за останній місяць.
Торн був вражений.
— Вони не сказали чому? — спитав він.
— Це не має значення, сер. Я й сама з усім упораюсь.
— Але ж вони мали б пояснити…
— Мені вони нічого не сказали. А втім, вони взагалі майже не розмовляли зі мною. Здається, на від’їзді наполягав містер Гортон. Місіс Гортон начебто не дуже хотіла їхати.
Торн занепокоєно дивився на опасисту жінку. Йому було боязно залишати її саму з Деміеном. Але іншої ради не було. Він мав їхати.
— Ви тут дасте собі раду, якщо і я на кілька днів поїду?
— Гадаю, що так, сер. Харчів нам вистачить на кілька тижнів, а тиша в домі піде тільки на користь хлопчикові.
Торн кивнув головою і вже хотів був іти. Але раптом спинився.
— Місіс Бейлок…
— Що, сер?
— Той собака…
— Атож, я знаю. До вечора його вже не буде.
— Чому він і досі тут?
— Ми вивели його в ліс і там залишили, але він сам знайшов дорогу назад. Учора після… після нещастя він сидів надворі, а хлопчик був страшенно вражений і попросив, щоб собака залишився з ним на ніч. Я сказала, що вам це не сподобається, але за таких обставин… я подумала…
— Я не хочу, щоб він тут залишався.
— Я сьогодні ж зателефоную, сер, щоб його забрали.
Торн рушив до дверей.
— Містере Торн…
— Що?
— Як почуває себе ваша дружина?
— Помалу одужує.
— Можна нам з хлопчиком навідати її, поки вас не буде?
Торн не квапився з відповіддю й спостерігав за жінкою. А та зняла з гачка кухонний рушник і почала ретельно витирати руки. Вона мала поважний, домовитий вигляд доброї господарки, і Торн аж здивувався, чому вона викликає в нього таку неприязнь.
— Та ні, краще не треба. ЛІ сам з’їжджу з ним, коли повернуся.
— Гаразд, сер.
Торн попрощався й поїхав своєю машиною до лікарні. Там він побалакав з доктором Беккером і дізнався, що Кетрін уже не спить і почуває себе краще. Лікар спитав, чи не заперечує він, щоб запросити до неї психіатра, і Торн дав йому телефон Чарлза Грайєра. Потім він пішов до палати Кетрін. Вона зустріла його кволою усмішкою.
— Привіт, — сказав Торн.
— Привіт, — прошепотіла вона.
— Тобі краще?
— Трохи краще.
— Лікар каже, скоро одужаєш.
— Я знаю.
Торн присунув стільця до ліжка й сів. Його дивувало, яка гарна з виду Кетрін навіть у такому стані. Сонячне проміння лилося крізь вікно й ніжно золотило її темні коси.
— Ти сьогодні такий гарний… — тихо мовила вона.
— Те саме я щойно подумав про тебе, — відказав він.
— Уявляю собі, яке з мене страхіття, — силувано всміхнулася Кетрін.
Торн узяв її за руку, і вони мовчки дивились одне на одного.
— Невеселі настали часи, — тихо сказала Кетрін.
— Атож…
— Чи залагодиться все коли-небудь?
— Будемо сподіватись.
Кетрін сумно всміхнулася, і він простяг руку й поправив пасмо волосся, що впало їй на очі.
— Ми ж не лихі люди, правда, Джеремі? — спитала вона.
— Думаю, що ні.
— То чому ж усе проти нас?
Торн похитав головою, не знаючи, що відповісти.
— Коли б ми були лихі, — тихо провадила вона, — тоді б я сказала; гаразд, так і треба. Чи, може, ми все-таки це заслужили? Але що ми зробили не так? У чому коли-небудь схибили?
— Не знаю… — здавлено відповів Торн. Недужа Кетрін здавалася такою беззахисною і невинною, що душу йому затопила хвиля зворушення. — Але тут тобі ніщо не загрожує, — прошепотів він. — А я тим часом поїду на кілька днів.
Вона не озвалася. Навіть не спитала, куди він їде.
— Є деякі справи, — сказав він. — Невідкладні.
— Надовго?
— На три дні. Я тобі дзвонитиму щодня.
Кетрін кивнула головою, і він поволі підвівся, а потім нахиливсь і поцілував її в бліду подряпану щоку.
— Джері…
— Що?
— Вони сказали мені, що то я сама стрибнула… — Кетрін звела на нього по-дитячому ясний здивований погляд. — І тобі вони сказали те саме?
— Еге ж.
