Марсіанська хроніка - Рей Бредбері
Томас дивився на незнайомця широко розплющеними очима.
— Але якщо я справді існую, то, виходить, ви мертвий.
— Ні, ви!
— Мара!
— Привид!
Вони вказували один на одного пальцями, а зорі палали в їхніх руках, наче кинджали, крижані бурульки і світляки, потім вони знову почали обмацувати себе. Розпалений, збуджений, приголомшений, переляканий, кожен з них переконувався, що він цілий і живий. А інший, — той інший, несправжній, примарна призма, що виблискує, відбиваючи сяйво далеких світів.
— Я п’яний, — думав Томас. — Я нікому не розповім про цю пригоду. Ні, ні!
Так вони й стояли на стародавньому шосе, не рухаючись з місця.
— Звідкіля ви? — нарешті запитав марсіанин.
— З Землі.
— А що це?
— Вона там. — Томас показав на небо.
— Коли?
— Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?
— Ні.
— І всі ви повмирали. Майже всі. Невже ви цього не знаєте?
— Неправда.
— Так, ви усі вимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мертві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл!
— Але ж це смішно. Ми живі!
— На вашу планету відбулося вторгнення, містере, і лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.
— Я не тікав. Чого мені було тікати? Що ви маєте на увазі? Зараз я їду на свято, що відбудеться біля каналу під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не бачили міста? — і марсіанин вказав на нього рукою.
Томас озирнувся й побачив руїни.
— Та це місто вже тисячі років як мертве!
— Мертве? — засміявся марсіанин. — Учора я там спав!
— А я був у ньому тиждень тому й ще за тиждень до того, я щойно проїхав через нього — це купа руїн. Бачите розбиті колони?
— Розбиті? Я чудово їх бачу. Їх добре видно в місячному світлі. Колони стоять цілісінькі.
— Вулиці вкриті пилом, — сказав Томас.
— Вулиці чисті!
— А канали порожні.
— В каналах повно лілового вина!
— Все мертве.
— Все живе! — заперечив марсіанин, сміючись іще голосніше. — О, ви дуже помиляєтесь. Бачите ці карнавальні вогні? А прекрасні човни, стрункі, мов жінки, і прекрасні жінки, стрункі, мов човни, жінки кольору піску, жінки з вогняними квітами в руках! Я бачу, як наші маленькі жінки біжать вулицями міста. Саме туди я йду оце на свято. Ми всю ніч будемо плавати по каналах, співати, пити вино, кохатися. Невже ви нічого не бачите?
— Містере, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз у Грін-Сіті — це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте. Ми перевезли мільйон кубічних футів орегонського лісу, зо два десятки тонн стальних гвіздків та й спорудили двоє гарненьких містечок, яких вам зроду ще не доводилось бачити. Цієї ночі ми святкуємо входини в одному з них. Із Землі прибули ракети з нашими дружинами та дівчатами. Будуть танці й віскі…
Марсіанин враз занепокоївся.
— Ви кажете, що все де он там?
— Звідси видно ракети. — Томас підвів його до схилу і показав униз. — Бачите?
— Ні.
— Отуди к бісу! Вони ж там стоять. Оті довгі сріблясті штуки.
— Ні, не бачу.
— Та ви сліпий! — засміявся в свою чергу Томас.
— Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.
— Але ж ви бачите нове містечко, правда?
— Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався відплив.
— Містере марсіанине, той океан висох сорок століть тому.
— Ну, годі вже, годі.
— Кажу вам, це правда.
Марсіанин враз став серйозний.
— Ану, повторіть усе з початку. Ви не бачите міста таким, як я його змальовую? Дуже білі колони, дуже стрункі човни, святкові вогні… О, я бачу їх так виразної Прислухайтесь-но! Я чую співи. Це не дуже далеко!
Томас прислухався й похитав головою.
— Ні, не чую.
— А я в свою чергу, — вів марсіанин, — не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от!
Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали крижаними.
— Невже це…
— Що саме?
— Кажете, ви з неба?
— З Землі.
— Земля — це назва. Вона нічого не означає, — сказав марсіанин. — Але… коли я піднімався на перевал годину тому… — він торкнувся потилиці… — я відчув…
— Холод?
— Так.
— А зараз?
— Знову холод. Дивно. Щось сталося зі світлом, з горами, з дорогою, — розповідав марсіанин. — Я тоді відчув щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося, що я остання жива людина в цьому світі…
— Те саме було й зі мною! — відгукнувся Томас, і йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близьким другом, звіряючи йому свої думки.
Марсіанин на мить заплющив очі.
— Це може означати лише одне. Тут щось зв’язане і часом. Так. Ви фікція минулого! — заявив він.
— Ні, це ви з минулого, — заперечив землянин, який щойно обміркував це ж саме питання.
— Звідки така певність? Як ви можете довести, хто з минулого, а хто з майбутнього? Який зараз рік?
— Дві тисячі перший!
— Що ця дата говорить мені?
Томас подумав і знизав плечима:
— Нічого.
— Це все одно, якби я вам сказав, що зараз 4 462 853 рік нашої ери. Для вас ця цифра не означає нічого, зовсім нічого.
