Автостопом — по Галактиці - Дуглас Адамс

— Припустимо. Нехай чистота експерименту — ідеалізм, нехай пошуки істини в усіх її виявах — дурниця. Але варто копнути глибше й підступитися до істини на відстань витягнутої руки, як тобі починає здаватися, ще? так звані закони природи — не що інше, як блеф, — а весь Всесвіт, швидше за все, керується купкою якихось маніяків. Тому, коли справа доходить до вибору між організацією ще одного десятимільионнорічного дослідження з бозна-якими величезними витратами і дрібною підтасовкою тих самих фактів, я обираю останнє, — сказав Френкі.

— Але ж… — почав був спантеличено Артур.

— Слухай-но, землянине, невже так важко зрозуміти, — перебив його Зафод. — Ти кінцевий продукт операційної матриці Землі. Адже ти був на ній до самого кінця…

— Е-е…

— Таким чином, твій мозок — органічна частина передостанньої конфігурації комп’ютерної програми, — пояснив Форд у якнайдоступнішій для Артура формі.

— Правда ж?

— Ну, — протягнув Артур.

Він зовсім не вважав себе органічною частиною чого б то не було. І саме це, як йому здавалося, спричинило всі його життєві неприємності.

— Іншими словами, — сказав Бенджі, під’їжджаючи до Артура в своєму чудернацькому екіпажі, — шанси того, що структура питання закодована в звивинах мозку, досить високі. Ми його купуємо.

— Що, питання? — не зрозумів Артур.

— Так, — хором відповіли Форд з Тріліан.

— За купу грошей, — додав Зафод.

— Ні, — поправив Френкі, — ми купуємо мозок.

— Що?

— Невже ви ним так дорожите? — щиро здивувався Бенджі.

— Ми домовлялись, що ви досліджуєте мозок за допомогою приладів, — обурився Форд.

— Звичайно, — погодився Френкі, — але для цього його доведеться вийняти й приготувати.

— Препарувати, — поправив Бенджі.

— Нарізати дрібними шматочками.

— Ну, це вже ні, даруйте! — Артур рішуче звівся з крісла.

— Якщо ви так наполягаєте, — умовляв Бенджі, — ми його замінимо.

— На електронний, — підхопив Френкі. — Найпростішої моделі цілком вистачатиме.

— Найпростішої! — жахнувся Артур.

— Авжеж! — Зафод зловісно посміхнувся. — Досить записати на плівку «Що?», «Я не знаю», «Де мій чай?» — і ніхто не помітить заміни.

— Іще чого? — запротестував, задкуючи, Артур.

— Ти не згоден? — запитав Зафод і одразу ж скрикнув від болю, бо Тріліан штовхнула його під столом ногою.

— Я помічу, — сказав Артур.

— Не помітиш, — запевнив Френкі. — Ти будеш так запрограмований, що не помітиш.

Форд рушив до дверей.

— Добре, хлопці, — сказав він. — Будемо вважати, що ми не домовились.

— А ми вважаємо, що краще було б домовитись, — пропискотіли миші.

Їхня доброзичливість миттєво зникла, їхні келихи задзижчали, здійнялися в повітря й полетіли до Артура. Він, паралізований жахом, забився в найдальший куток і тремтів там, мов осиковий листок.

Тріліан ухопила його за руку, намагаючись підштовхнути до дверей. Ноги не слухались Артура, він був мов загіпнотизований дзижчанням винних келихів і не міг зрушити з місця. Його наче схопив правець. Форд і Зафод дружно ламали двері.

Тріліан закричала. Артур лиш безмовно відкривав рот. Під наступним ударом двері піддалися. З другого боку за ними чатували якісь мерзенного вигляду особи. Швидше за все, були магратейці. Але їхня зловісна зовнішність блякла в порівнянні з медичними інструментами, які вони принесли з собою. Почалося стовпотворіння.

Ось яка виникла ситуація. Артурові збирались розпиляти череп. Тріліан ніяк не могла захистити його. А Форд і Зафод без особливого успіху стримували наступ головорізів, дужчих і куди більше озброєних, ніж вони.

На їхнє щастя цієї миті загучали всі сигнали тривоги планети.

РОЗДІЛ 32

— УВАГА! УВАГА! — розкотилось по планеті. — ТРИВОГА! ВОРОЖИЙ КОРАБЕЛЬ У СЕКТОРІ ЗА. ЗБРОЙНИЙ НАПАД. СЛУЖБА ОХОРОНИ ПОРЯДКУ… Миші роздратовано ворушили вусами біля розбитих келихів.

— Прокляття, — біснувався Френкі, — стільки переживань через якихось два фунти поганючого мозку! — Він сердито поводив очима-намистинами й настовбурчував своє хутро.

— Єдине, що нам тепер лишається, — сказав Бенджі, сівши на задні лапки й замислено погладжуючи свої вуса, — це спробувати самим вигадати Вічне Питання.

— Важкувато буде, — Френкі замислився. — Як тобі «ЩО ТАКЕ ЖОВТЕ Й НЕБЕЗПЕЧНЕ?»

Бенджі пошкріб потилицю.

— Не піде. Для Вічного Питання слабувато. Вони помовчали.

— Придумав! — вигукнув Френкі. — «СКІЛЬКИ БУДЕ, ЯКЩО СІМ ПОМНОЖИТИ НА ШІСТЬ?»

— Та ні, — замахав Бенджі лапками, — надто конкретно. Пекучого інтересу не викличе.

Вони знову замовкли.

— Слухай-но, — сказав Френкі. — СКІЛЬКИ ДОРІГ ПРОЙТИ ПОВИНЕН КОЖЕН?[17]

— Чудово! — вигукнув Бенджі. — Звучить багатообіцяюче. — Він кілька разів повторив фразу подумки. — Атож, годиться! Звучить багатозначно і водночас нічого не означає. СКІЛЬКИ ДОРІГ ПРОЙТИ ПОВИНЕН КОЖЕН? СОРОК ДВІ. — Пречудове, це те, що нам треба. Френкі, друже, ми врятовані!

Миші взялися за лапи й закружляли в танку.

Вони кружляли поміж тіл головорізів, що лежали з розтрощеними головами.

За півмилі звідси чотири постаті швидко прямували коридором. Вони зазирали в усі кімнати у пошуках виходу. Нарешті дісталися машинної зали і спинились, озираючись на всі боки.

— Зафоде, куди далі? — запитав Форд.

— Я б пішов туди, — Зафод рвонувся у прохід між комп’ютерним блоком і стіною.

Друзі рушили за ним, та раптом Зафода відкинуло назад. Спрацювала електронна система захисту. Лазерний промінь випалив химерний візерунок на протилежній стіні.

— Зафоде Бібльброксе, ані з місця! — гримнув голос, підсилений мегафоном. — Здавайся, ти оточений!

— Лягаві, — прошипів Зафод, звиваючись від болю. — Давай, Форде, тепер твоя черга відшукати дорогу.

— За мною! — скомандував Форд, і усі четверо пірнули в прохід між двома блоками.

У дальньому кінці проходу стояла людина в скафандрі. У руці вона тримала переконливих розмірів бластер.

— Ти нам потрібен живим, Бібльброксе, — крикнув чоловік.

— Чудово, мене це влаштовує, — відповів Зафод, пірнаючи у вузьку щілину між комп’ютерними блоками.

Інші рушили слідом.

— Їх двоє, — прошепотіла Тріліан, — ми пропали.

Друзі забилися в нору між блоками й стіною, зачаїлися у чеканні. Напівморок розітнули сліпучі спалахи — обидва поліцейські відкрили вогонь одночасно.

— Егей, здається, вони стріляють в нас, — сказав Артур, скручуючись у три погибелі. — А обіцяли узяти живими.

— Мені теж так здалося, — погодився Форд.

— Егей, — гукнув Зафод, визираючи із схованки, — хіба ми вам більше не потрібні живими?

Запала тиша.

— Важко бути поліцейським, — промовив голос.

— Що він сказав? — здивовано прошепотів Форд.

— Він сказав, що бути поліцейським нелегка справа.

— Зрозуміло, що так. Але то вже його клопіт.

— Я теж так вважаю.

— Алло, послухайте, — закричав Форд, — у нас задосить власних клопотів. Нічого на нас перекладати ще й ваші.

Пауза. Тоді — голос.

— Тепер вислухайте мене, — лунав голос. — Вам пощастило, що ви маєте справу не з бовдурами, а з людьми інтелігентними. Ці кретини давно б вас застрелили. Вони спершу стріляють,