Автостопом — по Галактиці - Дуглас Адамс

Він не знав, чому став президентом Галактики. Щоправда, хіба що тому, що це видавалося йому хорошою розвагою.

Він не знав, що існували набагато вагоміші підстави, ніж ці дві, і що вони поховані глибоко у темних і недоступних ділянках двох його мізків.

Йому б краще позбутися цих темних недоступних ділянок двох його мізків, бо час від часу вони виплигували на поверхню й у світлих і радісних ділянках його свідомості з’являлися дивні думки, які відволікали його від того, що він вважав основним заняттям свого життя — тобто від розваг. Наразі було, однак, не до розваг. У нього скінчилися терпіння й олівці, він відчув голод.

— А щоб йому астероїд у печінку! — вилаявся він.

Саме у цю хвилину Форд Префект перебував у повітрі. Не те, щоб вийшло з ладу штучне гравітаційне поле корабля. Просто він мчав сходами між двома відсіками корабля, які вели до кают корабельної команди. Стрибок був надто високий, щоб отак просто виконати його одним махом, і тому він приземлився незграбно, похитнувся, ледь утримався на ногах і одразу помчав коридором, перекинувши кілька мініатюрних роботів-слуг, завернув за ріг, ввірвався до Зафодової каюти і, не зволікаючи довго, одразу виклав усе, що його тривожило.

— Вогони, — сказав він.

Трохи раніше Артур Дент вийшов зі своєї каюти і вирушив на пошуки чашки чаю. Він відважився на цей похід без великого ентузіазму, бо, як йому вже було відомо, єдиним джерелом напоїв на всенькому кораблі була тупа залізяка, виготовлена корпорацією «Сіріус кібернетікс». Вона називалася Поживноматичний синтезатор напоїв, і Артур уже мав нагоду зустрітися з нею напередодні.

Вважалося, що вона виготовляє напої усіх можливих ґатунків, підбираючи їхній склад згідно зі смаками й метаболізмом кожного, хто бажав скористатися її послугами. Втім, після випробування Артур переконався, що вона незмінно видавала пластикову чашку з рідиною, яка майже, але не зовсім, повністю була несхожою на чай.

Він спробував знайти спільну мову з машиною.

— Чаю, — сказав він.

— Діліться з іншими і насолоджуйтесь, — відповіла машина і видала ще одну чашку нудотливого пійла. Він викинув її в урну.

— Діліться з іншими й насолоджуйтесь, — стояла на своєму машина і приготувала ще одну порцію.

«Діліться з іншими й насолоджуйтесь» — це гасло процвітаючого Департаменту скарг корпорації «Сіріус кібернетікс», який зараз займає значні ділянки суходолу на трьох середнього розміру планетах і залишається єдиним підрозділом корпорації, який за останні роки давав постійні прибутки. Це гасло викладене — а радше, було викладене — велетенськими сяючими літерами, кожна висотою три милі, неподалік від космопорту Департаменту скарг на планеті Ідракс. На жаль, вони виявилися такими важкими, що невдовзі після спорудження напису фундамент під літерами подався і вони провалилися майже на половину своєї висоти, зруйнувавши кабінети багатьох молодих і талановитих співробітників департаменту — тепер уже покійних.

Те, що залишилося від літер на поверхні, місцевою мовою означає «Поцілуй мене десь» і більше не підсвічується вночі. Хіба що під час особливо урочистих оказій.

Артур викинув шосту чашку помиїв.

— Послухай-но, ти, машино, — сказав він. — Ти твердиш, що можеш синтезувати будь-який існуючий напій. То чому ж ти постійно пропонуєш мені одне й те ж відразливе пійло?

— Згідно з даними про поживність і смачність, — пробурмотіла машина.

— Діліться з іншими й насолоджуйтесь.

— Воно ж гидотне на смак!

–. Якщо ви отримали насолоду від цього напою, — продовжувала торохтіти машина, — чому б не запропонувати його друзям?

— Бо я не хочу їх втратити, — в’їдливо відповів Артур. — Постарайся втямити, про що я тобі говорю. Цей напій…

— Цей напій, — радісно підхопила машина, — підібраний індивідуально для вас згідно з вашими потребами з огляду на поживність і смачність.

— Ага, розумію, — сказав Артур. — Тобто у мене смак мазохіста? Так?

— Діліться з іншими й насолоджуйтесь.

— О, щоб тебе заткнуло.

— Більше нічого не бажаєте?

Артур вирішив, що краще здатися.

— Ні, — відповів він.

Але потім передумав: нехай йому грець, не буду піддаватися.

— Бажаю, — рішуче сказав він, — ти послухай. Це дуже просто… мені тільки потрібна… чашка чаю. І ти мені його приготуєш. Помовч і послухай.

Він сів. Він розповів Поживноматові про Індію, він розповів машині про Китай, розповів їй про Цейлон. А ще про листочки, що висихають на сонці. Розповів він і про срібні чайнички. Про післяобіднє чаєпиття в літньому саду. Про те, що слід спершу подавати молоко, не доводячи його до кипіння. Він навіть переповів (щоправда, дуже стисло) історію Іст-Індійської компанії.

— Оце воно таке? — озвався Поживномат, коли розповідь закінчилася.

— Так, — відповів Артур, — це те, що я хочу пити.

— Вам потрібен смак листочків, зварених у воді?

— Ну, так. З молоком.

— Вичавленим з корови?

— Ну, якщо можна так сказати, я гадаю…

— Але для цього мені потрібна допомога, — по-діловому відповіла машина.

У її голосі уже не чулося привітного щебетання — справа перш за все.

— Гаразд. Що мені робити? — запитав Артур.

— Ви вже зробили достатньо, — проінформував його Поживномат.

Машина викликала корабельний комп’ютер.

Поживномат розповів комп’ютерові про чай. Комп’ютер повагався, потім під’єднав свої логічні схеми до Поживномата, і вони обидва занурилися у похмуру мовчанку.

Якийсь час Артур спостерігав і прислухався, але більше нічого так і не дочекався.

Потім він гримнув по машині кулаком, але і це не допомогло.

Врешті-решт йому набридло і він подався до рульової рубки.

У порожньому просторі непорушно застиг зореліт «Золоте серце». Навколо поблискували мільярди світлячків Галактики. А до корабля скрадався бридкий, брудно-жовтий неоковирний корабель вогонів.

РОЗДІЛ 3

— Чи, бува, не має хтось чайника? — спитав Артур, зайшовши до рульової рубки. Його одразу зацікавило, чому Тріліан кричить на комп’ютер, щоб той озвався до неї, чому Форд гамселить по ньому кулаками, а Зафод копає його ногою, і чому на оглядовому екрані з’явилася якась жовта незугарна брила.

Він поставив порожню чашку, яку приніс із собою, й підійшов ближче.

— Привіт, — несміливо озвався він.

У цю хвилину Зафод кинувся до вкритих полірованим мармуром панелей, де містилися засоби управління звичайним фотонним двигуном. Від доторку його пальців матеріалізувалися ручки та кнопки, і він спробував увімкнути ручне управління. Він тиснув на кнопки, смикав за ручки, тицяв пальцями й лаявся. Фотонний двигун несміливо здригнувся і знову завмер.

— Щось сталося? — поцікавився Артур.

— Хе, чи ви чули таке? — пробурмотів Зафод; кинувшись до панелі ручного управління Двигуном нескінченної непередбаченості. —