Автостопом — по Галактиці - Дуглас Адамс
Г’Гугвунтт ховався за завісою густих випаровувань.
У цю мить фраза «Усе життя — суцільне непорозуміння» досягла столу переговорів.
Зовсім випадково на мові ВЛ’Хурга вона означала одну страшну ланку, тож ворогуючим сторонам не лишалось нічого іншого, як розв’язати жахливу бійню, що затяглася б на багато століть.
Через кілька тисяч років, коли населення їхньої Галактики помітно зменшилось, воюючі сторони визнали прикру помилку, якої припустилися. Вони владнали непорозуміння, об’єднали свої флотилії й оголосили немилосердну війну нашій Галактиці. На той час стало абсолютно точно відомо, що саме вона є джерелом бузувірської фрази.
І ще кілька тисяч років могутні кораблі продирались крізь космічні хащі, аж поки досягли першої планети ворожої Галактики. Це була Земля. Із виттям кинулись вони на планету. Але — чи то внаслідок грубого прорахунку в масштабах, чи то в результаті іншого прорахунку — весь озброєний до зубів флот з’їло якесь цуценя.
Вчені, які досліджують причинно-наслідкові зв’язки в історії Всесвіту, схильні твердити, що такі прорахунки неминучі й що ми не в змозі цьому завадити.
«Це — життя», — пояснюють вони.
Короткочасний політ коридорами на аерокарі — і Слартібартфаст з Артуром підлетіли до дверей. Вони вийшли з аерокара й опинились у вітальні з стендами й дипломами на стінах. Відразу ж на протилежному кінці вітальні спалахнуло яскраве світло й там відчинилися ще одні двері. Вони зайшли.
— Артуре, ти живий? — вигукнув чийсь голос.
— Хіба? — спантеличено озвався Артур. — То це ж чудово.
Світло в кімнаті було тьмяне, і тільки через хвилину він зміг розгледіти Форда, Тріліан і Зафода. Вони сиділи за великим столом, заставленим розписними тарілками з дивовижними наїдками та екзотичними плодами і наминали за обидві щоки.
— Що з вами трапилося? — запитав Артур.
— Дрібниці, — промурмотів Зафод, обгризаючи підсмажену ніжку, — спочатку нас приспали, потім — прочистили клепки, а тепер хочуть ублаготворити нас частуванням. — Ось, — він видобув кавалок з каструлі м’яса, що ширив відразливий запах, — відбивна з носорога з Веги. Справжня смакота для любителів пангалактичної кулінарії.
— Але де господарі? — запитав Артур. — Я не бачу…
— Сідай до столу, землянине, — пропищав тоненький голосок. Артур озирнувся і раптом побачив.
— О Боже! — вигукнув він. — На столі миші!
Настала незручна мовчанка. Усі дивилися на Артура. Він же не міг відвести очей від двох келихів, у яких сиділо по білій мишці. Зрештою Артур відчув, що всі мовчать, й озирнув присутніх.
— Ой! — сказав він, зрозумівши, що повівся неввічливо. — Вибачте. Я… я не знав, що…
— Познайомся, Артуре, — прийшла на допомогу Тріліан, — це-Бенджі.
— Хелло, — сказала одна з мишей.
Вона торкнулась вусиками сенсорного пристрою всередині келиху й він під’їхав до краю столу.
— А це — Френкі.
— Дуже приємно, — пропискотіла друга миша і теж підсунулась ближче.
— Невже, це ті ж… — Артур запитально поглянув на Тріліан.
— Так, — допомогла вона йому. — Це ті самі миші, яких я привезла із Землі. Тріліан поглянула на Артура, і йому здалося, що вона злегка знизала плечима.
— Передайте йому тацю з арктуріанським мегавіслюком.
Слартібартфаст кахикнув.
— Перепрошую, — почав він.
— Дякуємо вам, Слартібартфасте, — пискнув Бенджі, — ви вільні.
— Що? Ох…. так, звичайно, — він розгубився, не сподіваючись, що його так зразу відшиють. — Іду до своїх улюблених фіордів.
— Здається, у цьому не буде потреби, — пропискотів Френкі. — Ми, очевидно, відмовимося від Землі № 2, — він подивився червоними очима на Артура. — Тепер ми знайшли аборигена, який перебував на планеті до останньої хвилини.
— Що? — загорлав Слартібартфаст. — Невже ви так вважаєте! Моя майстерня захаращена тисячами льодовиків, які я хочу помістити в Африку.
— Чудово! — сказав Френкі. — Тоді перш, ніж ви їх демонтуєте, покатайтеся на лижах.
— На лижах! — розпачливо вигукнув старий. — Але ж це — шедевр! Ламані лінії скель, крижані шпилі, бездонні ущелини! їздити по витворах мистецтва — блюзнірство.
— Дякуємо, Слартібартфасте, — повторив сухо Бенджі, — можете йти.
— Так, сер, — старий вклонився. — Дякую вам, сер. Прощавайте, землянине, — він махнув рукою. Артурові, — сподіваюсь, що ваше життя невдовзі владнається.
Кивнувши іншим, він вийшов похнюплений. Артур журливо подивився вслід. Усе трапилося так швидко, що він навіть не встиг подякувати старому за прийом.
— А тепер, — сказав Бенджі, — за роботу! Форд і Зафод цокнулися склянками.
— За роботу! — підхопили вони.
— Не зрозумів, — сказав Бенджі.
— Пардон, я думав, що ви пропонуєте тост, — Форд обвів поглядом товаришів.
Миші нетерпляче забігали в своїх келихах. Зрештою вони заспокоїлись, і Бенджі звернувся до Артура з такими словами:
— Землянине, я змалюю тобі ситуацію двома словами. Як тобі відомо, останніх десять мільйонів років ми здійснювали безпосереднє керівництво твоєю планетою. І все це для того, щоб сформулювати це кляте Вічне Питання.
— Навіщо? — запитав Артур.
— Ми вже про це думали, — пояснив Френкі. — Але одержана відповідь не стикується з таким запитанням. НАВІЩО? — СОРОК ДВА… Відповідь не підходить.
— Ні, ви мене не зрозуміли, — пояснив Артур, — я запитав, навіщо вам усе це?
— Он ви про що, — сказав Френкі. — Гадаю, спонукала нас звичка бути чесними з собою. Справа в тім, що ми по зав’язку ситі чеканням, і нам зовсім не всміхається все починати спочатку через цих вогонів, що вийшли на стежку війни. Від одного їхнього імені в мене зводить щелепи! Нам з Бенджі ще пощастило: ми встигли завершити свій шмат роботи і вчасно вилетіли з Землі на короткі канікули. Ваші друзі люб’язно допомогли нам дістатися до Магратеї.
— Магратея — вхід до нашого виміру, — пояснив Бенджі.
— Коли ми зв’язались зі своїми, — провадив його колега, — нам запропонували дуже вигідний контракт по організації п’ятивимірного гала-шоу — мосту між Магратеєю й нашою Галактикою. Ми не можемо пропустити такої нагоди.
— Я б теж не упустив, — сказав Зафод. — А ти, Форде?
— Ще б пак, — відповів Форд. — Я б учепився в неї зубами. Артур подивився на них, міркуючи, до чого це вони ведуть.
— Але для шоу нам потрібен КІНЦЕВИЙ ПРОДУКТ, — сказав Френкі. — Сформульоване Вічне Питання. Зафод підсунувся до Артура.
— Уяви собі, що вони сидять у студії, в затишній обстановці і кажуть, що їм відома Відповідь на Питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Усе Інше. Це — чудово! Але якщо вони зрештою признаються, що Відповідь — «сорок два», шоу одразу ж скінчиться. Ніякого продовження.
— Нам треба, щоб усе хоча б ВИГЛЯДАЛО досить переконливо, — додав Бенджі.
— Знаєте що? — вигукнув
