Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
По його голосу я відчув, що Гуро посміхається.
— Ну, винесли ракету через зовнішній люк… Розумієш, це було досить легко, бо ракета нічого не важить. Поклали її там…
Сокіл насмішкувато зауважив:
— У світлі попередніх повідомлень не зовсім зрозуміло. Як можна було покласти її, коли вона нічого не важила.
— Хм… ну, не те, щоб просто поклали. Я притиснув її до стінки корабля, а Микола Петрович трохи поправив напрямок, включив ракетний двигун, і вона полетіла від нас… назад, у зворотному від нашого корабля напрямі. Оце й усе.
Він трохи помовчав. Потім додав:
— А чи знаєш, Василю, мені трохи моторошно стало, коли та ракета штовхнула мене хмарою газу, що вирвався з її дюзи… До речі, це й є відповідь на друге твоє запитання. Розумієш, я похитнувся, мене відштовхнуло від корабля. І я почув, що потроху віддаляюся від нього. Немовби хтось відтяг мене від нього. І не падаю я, а потроху відпливаю… і схопитися нема за що, і пливти — не впливеш! Бо це ж тобі не вода, а ефір… Це було страшно! Правда, ми вийшли з люка прив’язані, і мене тримав біля ракети міцний тонкий трос. Отже, віднести далеко від ракети мене не могло. Проте одна справа розуміння цього, а інша — почуття. Ні, мабуть, ніколи я не забуду цього!..
Дивно, але цього разу Сокіл не відповів жартом чи дотепом. Він одверто сказав:
— Мені теж здається, що це страшно. От, уявляю собі: я там, зовні. Щось штовхнуло мене… і обірвався чомусь цей трос…
— Такого не може бути. Адже це конструкція Миколи Петровича, перевірена ним, — зауважив я.
— Та ні, я певний, що трос не обірветься, але припустімо, що він обірвався. І ось людина в скафандрі все віддаляється від корабля, падає в чорну холодну безодню… без найменшої надії врятуватися…
Це було й справді страшно. Самотня людина в безмежному холодному й темному просторі… Фу, навіть виступив піт на лобі! Ні, краще подумати про щось інше. І я голосно запитав Гуро:
— Але все ж таки — чому ми раптом почали чути Землю? Чому цей наш лютий ворог, як ви кажете, те космічне проміння, тепер не заглушає земні радіохвилі?.. Чи, може, на Землі збільшили потужність радарів?..
Гуро знизав плечима:
— Важко відповісти, Василю… Може, Микола Петрович якось пояснить це. Миколо Петровичу, що ви думаєте з приводу цього? Чи ви вже спите?
Голос Миколи Петровича звучав задумливо, коли він відповідав:
— Ні, Борисе, не сплю… Не спиться мені щось після того радісного хвилювання, коли ми так несподівано почули голос Батьківщини, яка невтомно піклується про нас. Чи зрозуміли ви, друзі мої, що радянська людина навіть у безмежних просторах космосу не може відчути себе відірваною від своєї великої країни, від свого народу?.. Де б ми не опинилися, Батьківщина турбується про нас, думає про нашу долю, пам’ятає про нас… Як це прекрасно, друзі мої!..
Він змовк. Ніхто з нас не насмілювався порушити мовчання, завадити думкам старого академіка. Та й ми самі були не менше схвильовані, ніж він. Батьківщина знайшла нас у космосі, ми почули її голос!
Але ось Микола Петрович заговорив далі:
— А відносно вашого запитання, Василю, то відповідь на нього не така вже складна, як вам здається.
— Як так? — не витримав я.
— А ось як. Потік космічного проміння, до якого ми потрапили, вилетівши з Землі, поширюється, очевидно, не всюди. Довгий час ми були, так би мовити, в його гущавині. А тепер, як я гадаю, ми вилетіли з найбільш інтенсивної частини потоку. Тут, у цій частині міжпланетного простору, космічне проміння вже не таке міцне. Воно менш заважає земним радіохвилям. Хоч космічне проміння і продовжує тріскотіти і чи не на половину заглушає голос диктора, але все ж таки земні радіохвилі можуть доходити До нас. Ну, можливо, й на Землі збільшили потужність радарів, як ви самі щойно припустили… Власне, це все мої здогадки: хіба хтось з нас може сказати тут щось певне?.. Так чи інакше, а ми чуємо голос Батьківщини — і це найголовніше для нас, чи не так? А тепер — спати, друзі мої, спати! Досить розмов!
…А вранці ми знову почули веселий голос Миколи Петровича:
— Годі спати, годі, друзі мої! Ось вона, наша красуня! Ось планета Венера! Можете по черзі підходити до телескопа. Я встановив інфрачервоний екран, і тепер він діє. На ньому видно якийсь великий океан. А втім, навіщо зараз екран, коли планету видно просто у вікно навігаторської рубки? Ходімо, ходімо! Аргонавти всесвіту, перший етап нашої мандрівки в космосі закінчується.
Аргонавти, цебто ми, — швидко одяглися й поспішили до навігаторської. У великому вікні просто перед нами застигла Венера. Велетенський диск стояв перед нашими очима. Майже третя частина його сяяла білим світлом, немов укрита суцільною сніговою хмарою. Це — ліворуч. Дві третини диску були іншого кольору. Над цією частиною планети снували густі хмари. Раз у раз з них утворювалася суцільна глуха, непрониклива для людського ока ковдра, яка вкривала таємничу планету. Що ховають під собою ці хмари?..
Я підійшов до інфрачервоного екрана подивитись на поверхню Венери. Микола Петрович мав рацію. Екран, правда, діяв, але хмарна ковдра на планеті залишалася і була помітна на екрані як легкий туман. Через хмари було видно великі темні плями. Одна з них займала майже половину Венери. Мабуть, про неї і думав Микола Петрович, кажучи про океан. Океан на Венері!
Проте годі було й думати побачити щось таке, що сказало б мені про життя на Венері. Для цього ми були ще надто
