Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Обіцяю.

Риндін озирнувся. Погляд його спинився на циферблатах приладів, з якими працював Сокіл, вивчаючи інтенсивність космічного випромінювання. Брови його зсунулись. Швидким рухом він наблизився до приладів, кілька секунд зосереджено вивчав положення стрілок на циферблатах — і раптом звернувся до мене:

— Василю, ви все розумієте?

Він не вірив, очевидно, й мені. Він боявся, що і я збожеволію. Стримуючи сльози, що душили мене, я відповів:

— Все, Миколо Петровичу! Я не знаю тільки, що саме тут у нас робиться…

Тоді Риндін кинув ще один погляд на циферблати, на Гуро, що стояв у кутку, беззвучно розмовляючи сам із собою, на Сокола, що все так само сидів у повітрі й гірко плакав; потім він подивився в стелю, немов шукаючи чогось, відповіді на якесь запитання, і зробив, нарешті, мені рішучий знак рукою:

— Ходімо, Василю. Не можна гаяти й хвилини!

Ми швидко спустилися з ним до складу. Микола Петрович відкрив якийсь великий ящик, дістав звідти сірі, матові рулони з тонкого металу і дав їх мені.

— Несіть нагору до каюти. Швидше, хлопчику, швидше!

І, взявши два рулони, він потяг їх слідом за мною.

В каюті Сокіл все ще плакав, а Гуро стояв у кутку, ні на кого не дивлячись. Він і справді наче збожеволів.

З наказу Миколи Петровича я розгорнув перший рулон і вкрив металом усю бокову стіну каюти. Потім поверх цього шару я поклав другий і третій. Сірий матовий метал укрив усе. Микола Петрович закріпив його гвинтами. Повернувшись До мене, він розпорядився:

— Давайте сюди Сокола.

Як дитину, ми перенесли Сокола до вкритої металом стіни, поклавши його зовсім близько від неї. Потім Микола Петрович лагідно звернувся до Гуро:

— Борисе, ідіть-но сюди…

Гуро люто поглянув у наш бік. Проте не виконати прохання Миколи Петровича він не міг.

— Сідайте тут, поговоримо.

Гуро сів. Через хвилину він провів рукою по голові, тріпнув нею, немов прокидаючись. Здивований, він повернувся до Миколи Петровича:

— Що таке? Я немов сп’янів…

Майже цієї ж секунди почувся й голос Сокола:

— Чого це в мене обличчя мокре?.. Що трапилося?..

— Друзі мої, треба бути обережнішими. На велике щастя, цього разу не трапилося лиха, — почувся стурбований голос Миколи Петровича.

Микола Петрович на мить змовк, провів рукою по своєму сивому волоссі — і я помітив, як тремтіли його пальці. Потім він продовжував:

— Наша ракета мало захищена від космічного проміння. Проходячи крізь неї, це проміння дуже збуджує нас. Як це не дивно, найяскравіше це позначилося на дужій натурі Бориса і нервовій — Вадима… На щастя, повторюю, я знайшов деякий захист. Ці шари електрично обробленого свинцю, — він указав на металеве вкриття стіни, — значно послаблюють вплив головного потоку космічного проміння. Як ми встановили вже, цей найінтенсивніший потік іде звідкись з цього боку. Свинцеві шари створюють тінь у потоці проміння, і лише це врятовує нас…

Кілька хвилин ми всі мовчали. Я із страхом думав: «А що, коли б Микола Петрович не знайшов цього способу захиститись від страшного впливу космічного проміння? Дедалі більший вплив проміння призвів би всіх нас до божевілля». І, немов відповідаючи мені, Микола Петрович сказав:

— Дуже прошу якнайбільше часу бути під цим захистом, у тіні від космічного проміння. І якщо хтось помітить ознаки збудження, — негайно ховатися сюди і сповіщати мене. Друзі мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї…

…Того ж таки дня ми вкрили стіну праворуч, звідки линуло до нас загадкове й небезпечне проміння, трьома шарами свинцю, знявши з неї всі прилади. Тепер я розумію: ми врятувались тому, що проміння линуло лише з одної сторони. Нашу ракету немов освітлювало з правого боку велетенським прожектором космічного проміння.

Наступного дня Микола Петрович разом з Соколом склав карту нашого шляху в міжпланетному просторі, відзначивши на ній положення ракети відносно напряму головного потоку космічного проміння. Як це нам прислужилося надалі! Адже єдине стале, що допомагало нам орієнтуватися легко і без вивчення положення зірок, — був напрям головного потоку космічного проміння. Він був весь час незмінний і постійний.

Цілком зрозуміло, що саме завдяки тій карті, нашому новому радникові, — Миколі Петровичу пощастило порівняно легко визначити розмір відхилення напряму ракети. Тепер треба було так повернути ракету, щоб правий бік її знову був освітлений потоком космічного проміння. Зробити це було вже не важко. Кілька вибухів з бокових дюзів — ї ракета, легко повернувшись, взяла правильний напрям.

Ми з Борисом Гуро кілька днів спостерігали Венеру — так наказав Микола Петрович.

— Протягом тридцяти шести годин треба стежити за найменшими змінами на Венері, — розпорядився він. — Прошу не зводити з неї очей. Для того я й призначаю одразу обох вас, щоб ви, чергуючи біля телескопа, стежили невідривно. Прошу вас зокрема відзначити, чи не знайдете десь блакитнуватого або рожевого сяйва.

Сам Микола Петрович не відривався від спостережень за шляхом ракети. Після першої зміни курсу треба було стежити весь час за приладами, які відзначали положення ракети відносно потоків космічного проміння. А Сокіл в інший телескоп вивчав поверхню Сонця — теж на завдання Миколи Петровича.

Я зазирнув був до його телескопа. Прекрасна, дивна й велична картина!

Хіба це те спокійне, м’яке й лагідне сонечко, що до нього ми звикли у нас на Землі?.. Нічого схожого! Бурхливий, велетенський вогняний диск. Він кипить, він викидає весь час із себе довгі фонтани сліпучого різнокольорового полум’я. Ці фонтани підносяться вгору, розсипаються гігантськими барвистими квітами з дивовижними пелюстками і падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають