Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Але ще надто далеко. Пересуваються суцільною завісою густі білі хмари, не залишаючи жодного просвіту… І даремно ми намагаємось побачити щось на інфрачервоному екрані, крім тих великих плям. Наша ракета мчить. Скільки ж залишилося ще до Венери?
Микола Петрович подивився на прилади. Узяв олівець, записав щось у журналі спостережень. Виключив автоматичний апарат, що фотографував Венеру з цієї відстані. Потім його погляд спинився на нас.
— Час почати гальмування. За годину влетимо до зони притягання Венери, почнемо знову відчувати вагу.
А й справді, дивно, що доведеться знов ходити, як усі люди, робити зусилля, піднімати щось, міркувати, чи важка ця річ, чи не важка… Микола Петрович розпорядився:
— До гамаків, друзі мої, до гамаків! Ви, Василю, лягайте в мій. Він вільний.
Ми вийшли з навігаторської рубки. Я виходив останнім, і, оглянувшись, побачив, як Микола Петрович поклав руки на важелі й рукоятки керування ракетою. Постать його випросталася, і тільки сиве волосся свідчило, що перед пультом керування сидить не молода людина, а старий вчений.
Я трохи заздрив його спокоєві. Зараз ми троє були лише пасажирами небесного корабля. Ми могли тільки чекати, коли наш корабель прибуде на Венеру. А Микола Петрович вів корабель. В його руках була доля всіх нас. Правда, Сокіл міг би замінити його, скажімо, коли б Микола Петрович захворів. Таку можливість Риндін теж передбачив. Але — навряд чи хтось зумів би залишатись таким спокійним і витриманим біля пульта міжпланетного корабля під час наближення до Венери, наближення до спуску, коли почався найнебезпечніший етап нашої подорожі.
Микола Петрович тримався спокійно і впевнено. Наближався час спуску на Венеру!
10. ЕЛІПСИ НАВКОЛО ВЕНЕРИ
Коли б цієї хвилини хтось мав можливість збоку спостерігати наближення небесного корабля до Венери, цей «хтось» побачив би дивну, ні з чим незрівнянну картину.
Холодний, Прозорий, як кристал, простір. Порожнява без кінця й краю. Вона заповнює собою все і йде в усі боки, перетворюючись на далекий чорний фон, на якому розкидані незліченні ясні алмази, багатобарвні самоцвіти всесвіту.
Буйно розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце — і не можна помітити, чи стоїть на місці ця вібруюча вогняна куля, чи рухається вона кудись, така вона неймовірно велика. Зате в потоках гарячого сонячного проміння видно, як мчить у порожняві інша велетенська куля, темна, закутана в білі хмари. Вона повільно обертається навколо своєї осі і мчить, мчить безупинно, щосекунди пролітаючи в просторі близько тридцяти п’яти кілометрів. Це — Венера. Загадкова планета, що ховає свої таємниці під густою завісою хмар.
Поряд планети, і ніби навперейми їй, мчить металева порошинка, блискуча, як іскорка, і ця іскорка немов намагається перетяти шлях Венері. Та де там! Іскорка робить одинадцять кілометрів на секунду, велетенська планета наздоганяє її, повільно обертаючись у просторі. Мільярди зірок дивляться з цікавістю на це ніколи не бачене змагання; навіть Сонце, блискуче й горде Сонце, поглядає сюди з цікавістю.
Іскорка мчить упевнено й непохитно. Людський розум керує нею. Крихітна сигарка летить своїм шляхом.
І ось з одного її боку виникає малесенька хмарка диму, що повільно тане в холодному просторі…
Академік Микола Петрович Риндін, націлюючись усією ракетою, не зводячи очей з велетенського диска планети, натиснув на важіль вибухів. Заряд атоміту вибухнув: вогонь і розжарені гази вилетіли з правої дюзи ракети. Корабель здригнувся, трохи змінив напрям убік.
Хмарка диму розтанула в холодному просторі. Її вже немає. Металева сигарка майже не змінила свого шляху. Вона продовжує мчати до обгорненої хмарами планети.
Над гамаками центральної каюти сяяв великий екран перископа. Великий світло-сірий диск Венери яскраво відбивався на ньому. Очі трьох мандрівників, пасажирів загальної каюти, невідривно стежили за ним. Диск більшав, ледве вміщуючись на екрані. Сірий таємничий диск, укритий суцільною ковдрою хмар.
Відстань між планетою і ракетою меншала. Здавалося, що вони ось-ось зіткнуться. Ще мить — і малесенька ракета розіб’ється, перетворившись на порох, на ніщо. Та ось знову хмарка диму з’явилася, біля ракети.
Академік Риндін відчув, як краплини поту вкрили його лоб… Вирішальний момент наблизився. От сюди, сюди… Якраз понад хмарами, не вище й не нижче, мусить пролетіти ракета, щоб від тертя в атмосфері Венери почалося гальмування. Інакше спуск буде неможливий. Сюди, сюди… Легко посунувся важіль. Вибух атоміту знов струсонув ракету. На мить Риндін заплющив очі. Зараз з’ясується все.
Металева сигарка ринулась в туманний шар, що оточував велетенську планету. В атмосферу планети… Зорі блимнули на небі…
На великому екрані перископа в центральній каюті відбилися сірі хмари, що майнули з блискавичною швидкістю зовсім близько від ракети. І через півсекунди вони віддалилися знову. Але дивно, диск немов повертався до схвильованих глядачів, відкриваючи перед їх очима нові й нові потоки сірих і білих хмар.
Ні, це не загибель! Блискуча сигарка проскочила над планетою, трохи не зачепивши її хмарної ковдри. Здавалося, в тумані, що коливався над хмарами, залишився слід сигарки. А сама вона мчала вже далі по еліпсу навколо планети, що захопила її в своєму русі і несла тепер з собою в космосі, як супутника.
У центральній каюті лунав посилений гучномовцем голос Миколи Петровича:
— Парабола нашого польоту перетворилась на еліпс! Ми летимо навколо Венери. Ми вступили в перший еліпс! Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ по еліпсу навколо Венери, доки не опинимось на тому самому місці, де влетіли
