Ураган - Ігор Маркович Росоховатський
— Не всі поради треба виконувати. Навіщо, наприклад, Сейкіл вимагав роздягатися на галявині й повзти?
— Там була роса. Вона теж лікує…
“Він уміє думати, цей чоловік. Я не помилився в ньому. І хто знає, ким би він став, якби обрав інший шлях у житті. Та зараз мова не про нього. І не про Сейкіла, який не міг ставити багатьох дослідів, доступних нам, але вмів думати. Мова — про нас, про мене, про моїх колег і товаришів. Невже усе полягає в тому, що ми навчилися ставити досліди і розучилися спостерігати? Точніше, нам завжди бракує часу на вивчення природи. Вона ж ставить у мільйони разів більше дослідів, ніж ми. Кожен її рух і подих — дослід. А ми такі зайняті експериментами у своїх лабораторіях, що на осмислення наслідків їх лишається дуже мало часу, ми робимо своє пізнання надто об’єктивним, спрямовуючи його по одному шляху і відсікаючи всі інші. Де ж вихід? Втрачати і набувати? Набувати і втрачати — і завжди мучитися сумнівами: чи не втрачаємо ми більше, ніж набуваємо?”
Він підвів очі на Румі, наче сподівався почути відповідь на своє німе запитання. А Румі зацікавлено дивився на нього, чекаючи, що скаже вчена людина про його зцілення.
Обидва дивились один на одного, чекаючи відповіді…
ПІДСТАВА ДЛЯ ОПТИМІЗМУ
Фантастична повість
Глибоко вдячний директорові музею Пам’яті про війну, котрий надав мені змогу скористатися з фотокопій цих сторінок щоденника. Наперед перепрошую читачів за ті незначні виправлення, що їх було зроблено, щоб не називати країну, де відбувалися події. Адже ці події, не були якимись винятковими — згадаймо хоча б те, що відбувається нині в деяких країнах Латинської Америки, Африки, Європи: фашизм подекуди піднімає голову, його остаточно не знищено. А художня література прагне до вияву закономірностей…
Автор.
20 серпня, ранок
Чиясь рука важко лягла мені на плече. Я завмер, напруживши м’язи, ніби й справді почув: “Вас арештовано!”
Глянув скоса і побачив два чорні черевики з тупими носами. Отже невідомий — сам один.
Все подальше відбулося блискавично.
Я напівобернувся, обома руками схопив його за руку, присів і швиргонув через себе на каміння. Певно, він теж був не новачок у таких ділах, бо не гепнувся, як мішок, а рвучко схопився на ноги, хоча й застогнав.
— Мене послав Поводир!
— Чого вам треба? — спитав я, тримаючи напоготові ножа.
Стріляти небезпечно: постріл може привернути увагу.
— Заспокойтеся, професоре! Я ж вам сказав: мене послав Поводир.
Іншого разу ці слова заспокоїли б мене, іншого разу — не тепер.
— Що йому потрібно од мене?
— Він наказав супроводжувати вас.
Я приготувався до стрибка, він помітив це і поспішив додати:
— Спершу вислухайте.
Зволікати було небезпечно, особливо для такого невдахи, як я, проте кивнув головою, мовляв, говори.
— Ви маєте слушність, що не довіряєте Поводиреві. Він і справді велів мені супроводжувати вас, але при першій-ліпшій нагоді вбити, а труп віддати властям для розпізнання. Адже за вас призначено чималу винагороду.
Ще б пак! Учений — то таки справжня здобич. І ціна на неї вища для них — поки я живий, для Поводиря — коли я мертвий.
— Поводир хоче одвернути від себе увагу. До того ж, чому б і не заробити? Правда, довелося б поділитися зі мною…
— А хто ви? — запитав я.
— Колишній співробітник Поводиря по канцелярії штабу. Лікар, як і ви. Сподіваюся, подробиці вас не цікавлять. Головне, що тепер інтереси наші збігаються, правда ж? Поводиреву карту бито, а я зовсім не хочу здихати разом із ним. Тож і вирішив усе вам розповісти, щоб потім разом утекти.
— І ви знаєте куди?
— Вгору по річці. Іншої дороги немає. Про всяк випадок я сказав:
— А хіба не можна переховатися в місті?
— Вони вже наступають нам на п’яти. Депутат вас продав.
“Чого мені ще сподіватися? Мене давно вже продано і перепродано, — подумав я. — Усі, хто міг, на цьому заробили. Для них я тільки дичина. Для них ворог кожен, хто ставить вище за все інтереси науки. А ворога вони цькують. Чого ще сподіватися від людей?”
— Чому я маю вам вірити?
— Не вірте. Випробуйте. Я вам розповів про задум Поводиря, хіба це нічого не важить? Один у джунглях довго не протягне — ні ви, ні я. У нас спільні інтереси, принаймні, на найближчий час.
Що ж, це правда. Зрештою, я дуже добре знав Поводиря, краще, ніж він того хотів би.
— Гаразд. Підемо разом. Але якщо ви щось там собі надумали, нарікайте на себе… Як вас називати?
— Яном. Так мене звуть тепер.
Він дивився мені просто в очі. Колись я вірив таким поглядам. Боже мій, як давно те було, і яким наївним диваком був я сам!
— Ну що ж, Яне. Спочатку пообідаємо, десь поблизу. Можливо, це буде останній наш обід у цивілізованому світі… Ходімо!
Я кивнув головою, мовляв, іди. Він пішов перший, правда, іноді озирався, щоб пересвідчитися, чи не схибив, чи туди йде, куди слід.
Інколи назустріч нам ішли поодинокі перехожі. Проїхав поліцейський патруль. Ян поводився бездоганно. Він не давав ніяких підстав для підозр.
Ми прямували по вулиці торгового району. Крамнички, ятки, знову крамнички, нарешті — багатоповерхові будинки з яскравими гарними вітринами. Що далі, то вищі й багатші. На вулиці зробилося людно і гамірно.
Зовсім не приховуючи, що перевіряю його, я запитав Яна дещо з медицини. Відповісти на мої запитання міг тільки фахівець.
І він відповів. Відповів швидко, без заминки.
Я глянув на його міцні руки з довгими пальцями.
— Хірург?
— Нейрохірург. І психіатр. — Він пильно подивився мені в очі. — Так само, як і ви…
— То ви знаєте мої праці?
— Звичайно. Коли ви почнете мені більше довіряти, професоре, я дозволю собі де про що запитати вас у зв’язку з вашими роботами.
І тут він трохи схибив. Усміхнувся. Мабуть, він рідко всміхався, тож не навчився мистецтву фальшивої усмішки, і вона виказала його. Надто вже він радів з того, що так вдало обминув усі пастки. В його усмішці була зловтіха. Я одразу помітив це.
Ми проминули готель, пройшли повз двері ресторану. Ян ішов далі — туди, де сяяли вогні неонових реклам, але я зупинив його.
— Пообідаємо тут.
— Але ж тут незатишно.
Те, що не годиться для нього, цілком годиться для мене. А може, він розраховував саме на таку мою реакцію?
Я зробив нетерплячий рух, і
