Ураган - Ігор Маркович Росоховатський
От хоча б і та жінка… Обличчя маленьке, веснянкувате, а очі величезні, благальні, вони, здавалося, благали про все — про хліб, про пестощі кохання. І хорти зіграли на її благанні про прощення. Жінка розповіла їм, де я мешкаю, де буваю, який мато вигляд. Ті вирішили, що тепер уже напевне візьмуть мене.
І знову прорахувались.
Мисливці не завжди спритніші за дичину, навіть коли їх дуже багато. Так багато, що вони могли б причаїтися за кожним деревом оцих прибережних хащів. Навіть коли вони настільки багаті, що мені нема чого розраховувати на відданість друзів. Колишніх друзів.
Ні” я таки зробив правильно — треба будь-що переждати на самоті. Вгамуються пристрасті, викликані статтею в газеті, і тоді можна буде знову розраховувати — до певної міри, звичайно, — на. мовчання і допомогу друзів.
Можливо, хтось обрав би шлях небезпечніший, але не я. Людина, що вже нездатна ризикувати життям, коли справді хоче вижити, має все зважити, заздалегідь обміркувати, звести риск до мінімуму.
І ще про одне я мусив повсякчас турбуватися. Якщо хорти спіймають мене, то зроблять усе, щоб оволодіти моєю таємницею. Я ж тільки людина, і на моєму змученому тілі немає жодної місцинки, де б не боліло, не пекло, бо я давно перетворився на суцільний шматок закривавленого м’яса.
І все-таки я не дамся їм до рук — навіть такий!
Жах і ненависть, жах і ненависть вбивали і рятували мене усі ці роки. Жах перед тим, що хтось може оволодіти таємницею (коли він охоплював мене, я думав про самогубство), і ненависть до тих, кому я повинен помститися за всі свої поневіряння. Хоч як це дивно, але саме ненависть додавала мені сили, допомагала жити — адже треба було неодмінно дочекатися, коли настане моя година, мій час помсти.
Раптом угорі, на. тлі темного неба, виникла світла пляма. Вона швидко наближалася. Супутник? Ні, для нього вона надто велика.
Пляма стала ще більша, ясніша. В ній немовби утворилося якесь віконце, звідти висунулась голова.
Невже я божеволію?
Здається, той самий ненависний горбоносий профіль… Це вони полюють за мною на якомусь новітньому літальному апараті, від них можна сподіватися чого завгодно. Я хотів було вистрілити в цю пляму, але страх скував кожен мій м’яз, і я не міг ворухнути й пальцем.
Пляма зникла так само раптово, як і виникла. Отже, привиділося. То, мабуть, відблиски місячного сяйва утворили те примарне видовисько, а може, в повітрі й справді щось було? І моя хвороблива уява домалювала те, чого я боявся. Якщо побоювання й страхи чатують на мене вже не тільки в зовнішньому світі, а й у мені самому, тоді, вважай, мені нема порятунку. Бо куди подітися від власної хворобливої уяви?
Як не дивно, чуття приреченості трохи заспокоїло мене, приглушило жах.
Я плив усю ніч.
Звідусіль чути було крики хижаків та їхніх жертв — там теж відбувалося велике полювання, що не припиняється й на мить, відколи існує світ. Вже десь перед світанком я почув жахливі зойки — кров від тих звуків холонула. В них було все — свист бомби, що падає тобі на голову, гуркіт паровоза, що от-от підімне тебе під колеса, останній крик немовляти, котрому свідомо вкорочують життя, і розпачливий лемент його матері. Насправді ж то кричала мавпа-ревун, невеличке безневинне створіння. Повиснувши на гілляці головою вниз, вона в такий спосіб вітала появу нового дня.
Я всміхнувся.
Сонячні промені ставали коротші, прямовисніші. Починалася спека.
За вигином річки забіліли якісь будівлі. Я підплив ближче і побачив, що то були хижки на палях. Убогі будиночки, де жили бідарі, стояли біля самісінької води, вздовж берега, до якого вели дерев’яні містки. В буйній зелені садів потопали котеджі хазяїв — гарні, здебільшого двоповерхові. Над одним із них майорів барвистий прапор.
Я пристав до обдертої, пошарпаної тропічними зливами хижки, прив’язав до палі човен, видерся на місток і вийшов на берег. Невдовзі я ступив на дивну блискучу бруківку, викладену з порожніх пляшок, вбитих у ґрунт шийками донизу.
Біля хижок, які стояли на березі, у сяк-так збитих загатах були свині й кози. Якщо ж будиночок був на палях над водою, то сюди запливали водяні гадюки та молоді крокодильчики, жадібно хапаючи все, що падало у воду крізь нещільно припасовані дошки підлоги. Навряд чи господарі цих хижок раділи такому сусідству, але що було робити?..
Якщо порівняти котеджі, котрі ховалися в зелені дерев, із цими хижками на палях, то видно було, що й тут світ ділився на “тихих” та “буйних”.
Я ще здаля примітив одну хижку і підійшов до неї. Хоча було порівняно рано, мені назустріч поспішав хазяїн. Широка привітна усмішка осявала його обличчя, шапка чорного волосся зависала на лоб.
Кучеряве волосся і повні губи свідчили, що в родоводі у нього були не тільки французи й англійці, чим він, безумовно, пишався, а й африканці. А втім, я давпо вже знав, що в таких селищах живуть здебільшого мулати і метиси. А я ще з дитинства відчував відразу до таких “південних типів”.
— Готуй угощення, жінко! — гукнув до дружини хазяїн-мулат. — Хіба ти не бачиш, яка в насрадість, до нас завітав гість! Швидше, швидше, — квапив він її. — А вас прошу до господи, — шанобливо вклонився мені. — Мій дім — то ваш дім.
Я зрозумів, що цей метушливий мулат не міг бути моїм майбутнім провідником і занепокоївся, оскільки він галасував щодалі дужче. Звичайно, я не думав, що зможу зайти в селище непомітно, але сподівався зробити це якомога тихше. Тому змушений був досить різко обірвати господаря:
— Вибачайте, але я шукаю будинок акдайця Етуйяве. Чи не скажете мені, де це?
— Скажу, скажу, з радістю скажу, — почав запевняти мене хазяїн. — Але спочатку ви повинні поснідати у мене. Такий звичай. — Він сяяв білозубого усмішкою і радів так, наче зустрів рідного брата, якого багато років не бачив.
Дружина й діти хазяїна метушилися навколо мене, наче вірнопіддані навколо короля. Гостинність гостинністю, але те, що тут діялося, перевершувало всі мої побоювання…
Я звернув увагу на те, що один куток у кімнаті був запнутий завісою, за нею
