Ураган - Ігор Маркович Росоховатський
Чистенькі, обсаджені кущами тротуари скінчилися. Потяглися кривулясті вулички — убогі хижки, сяк-так зліплені із старих ящиків, дощок, дикту, тулилися одна до одної. Тут жили “буйні” акдайці — ті, що покинули роботу в копальнях або їх звільнила компанія. Серед них був усякий люд: справжні бунтівники і п’яниці, організовані страйкарі і сезонні робітники, вчорашні мисливці і шукачі золота, старі, що вже не мали сили працювати, злодії та жебраки.
Мої супутники, певно, належали до останніх двох категорій.
Ми ввійшли у напівзруйновану хатину. В кімнатці на столі в труні лежав покійник. Коло труни стояло кілька порожніх пляшок, які правили за свічники. Правда, були тут і пляшки, наповнені касфою та пивом, а на пощербленій тарілці лежало пригощення — шматочки засохлого на повітрі м’яса. Ще якесь їство лежало розкладене на банановому листі.
В кутку кімнати, рвучи на собі волосся, ридма ридали кілька жінок, запнутих у якесь лахміття.
Чарок чи склянок не було, і мені тицьнули до рук пляшку, з якої тільки-но пив акдаєць. Відмахуючись од мух, що так і лізли до рота, я нив пиво маленькими ковтками, не наважуючись одірватися від пляшки. Адже скорбота за померлим тут вимірювалася кількістю випитого, і якщо хто відмовлявся від питва, то вважали, що він був нещирим до покійного при житті і скорбота його несправжня. Я не хотів викликати ані найменшої підозри, бо акдайці почнуть придивлятися до мене і побачать, що я — білий.
Я допивав уже четверту пляшку пива, перед очима почали витанцьовувати червоні кола й півкола. Ще трохи, і п’яна круговерть підхопить мене. Я зробив кілька пасів самонавіювання.
Тільки-но пляшки випорожнювались, у них одразу ставили свічки. Що більше горіло таких свічок, то більшу шану засвідчували відвідувачі покійному.
Церемонія закінчилася тільки під ранок. Замовкли плакальниці, чоловіки сіли грати в кості. Здавалося, про мерця усі забули. Скориставшися з того, я вийшов з хатини і пішов униз, до пустирища, де було звалище. Доводилося перелазити через купи сміття, покидьків, погнутого залізяччя. Нарешті блиснула річка. На березі стояли човни. Я вибрав собі, як мені здалося, найміцнішого, збив замок і стрибнув у човен. Попереду була недалека, але небезпечна дорога до поселення, де мене ждала людина Густава. Саме вона й мала стати моїм провідником.
Я плив повз низькі, напівзатоплені береги — міріади комарів і москітів населяли цю місцевість. Волога і спека сприяли розмноженню найрізноманітніших форм тропічного життя, тут нестримно множилися, святкували свято життя і жерли одне одпого крокодили, мурахи, мурахоїди й бацили. Із води то тут, то там підіймалося віття напівзатоплених дерев, евкаліпти суцільною стіною вкривали невисокі пагорби — їхнє коріння сягало найглибших шарів землі. Іноді я бачив мангрові гаї, на могутніх стовбурах вирізнялися красиві суцвіття орхідей.
Аж ось потяглися бананові плантації, серед яких вирізнялися невеличкі острівці пальм. Нарешті над річкою показалися дві садиби, обгороджені колючим дротом. Будинки на тих садибах були обшарпані й неохайні. Судячи з усього, хазяї здають їх в аренду. Орендатори буквально наводнювали країну, їх було тут так само багато, як невеличких зелених острівців, що повільно пливли за течією серединою ріки. Острівці складалися з водоплавних рослин, що згодом перепліталися між собою, утворюючи невеличкі купини, які нібито нікому не заважали. Але досить було їм за щось зачепитись, і вони перетворювалися на великі острови, котрі серйозно загрожували судноплавству. Так само і орендатори, дай їм волю, то вони заполонять усю країну. Жадібні, ненажерливі, нерозбірливі в засобах, вони намагалися вхопити ласий шматок навіть там, де, здавалося, взяти нічого. Перевірити б їх моїм апаратом! Цікаво, який у них відсоток У-випромінювань?
Але незабаром мені стало не до роздумувань. Мою увагу привернули дрібні лісові бджоли — тауга. Мільйони їх літали наді мною, немов хмара. Досить було мені якусь мить посидіти нерухомо, як вони заповзали під одяг, обліплювали все тіло. Я, наче млин, махав руками, намагаючись одігнати від себе крилату зграю.
Так тривало щонайменше годину. Нарешті ще один, цього разу рятівний поворот ріки, і — доля таки змилостивилася наді мною — очам відкрився чистий обрій. Щоправда, біля берега на обмілинах вигрівалися на сонці крокодили, але для мене — людини в човні — вони були не такі страшні, як комахи. Тепер я мав змогу нарешті скільки завгодно розмірковувати над цим та над подібними парадоксами.
20 серпня, вечір
Бджоли зникли, а натомість з’явилися величезні синьо-зелені мухи. З берегів дедалі частіше чутно було регіт мавп. Іноді тишу краяв пронизливий зойк тварини, що попала в кігті хижака. Почали дошкуляти комарі й москіти. Я не встигав убивати їх, не допомагав і одяг. Тіло у мене нестерпно палало й свербіло, перетворившись на суцільну виразку.
Я ладен був уже на все плюнутії й пристати до берега, попроситися в нершу-ліпшу хижку! Та я надто добре знав, що з того буде, і вже немов бачив злостиві посмішки моїх ворогів, уявляв ті тортури, які чекають на мене.
“Але хіба те, що мені доводиться переживати зараз, не тортури? — шітав я себе. — Чого ж іще боятися після всього, що я перетерпів? Що могло бути гірше за ті два тижні, коли я мав ховатися, підозрювати всіх: друзів, союзників, обслугу, випадкових перехожих — білих, метисів, чорних… А може, покінчити з усім? Розрізати собі вени. Я відчую біль, трохи більший за той, що його завдають мені москіти. Моє тіло етапе здобиччю риб та крокодилів, і таємциця, яку я бережу, зникне…
Справді, іноді я готовий був зробити це. Проте утримала пенависть — нелюдська відраза до тих, хто вважав себе правомочним переслідувати і піддавати тортурам вченого тільки за те, що він не підкорився їхнім застарілим звичаям і звичкам. Ніби тільки вони знали, що дозволено, а що не дозволено робити.
Ні, вороги мої не радітимуть! Вони прагнуть володіти моєю таємницею, та нехай спочатку схоплять мене! Я загублюся в тих хащах, у непролазних джунглях, сховаюся надійніше, ніж у людських джунглях. Дерева прихистять мене так само надійно, як було всі ці довгі роки в невеличкому селищі колоністів.
Але якщо все ж таки… Скільки вже було тих оман, коли я сподівався, що маю нарешті надійну схованку! Сподівався, навіть більше — був певен, доки не помічав
