Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко

Невидана хмара сивого диму підстрибнула з землі і поглинула їх. Немов велетенський вулкан розкрив там, унизу, свій кратер, що ковтав торпеди одну по одній, відповідаючи на це новими й новими хмарами диму, які, врешті, вкрили всю землю. Торпеди вибухали внизу одна за одною, автожир кидало вниз і вгору, немов м’ячик у руках пустотливого хлопчиська, — таке сильне було коливання повітря від тих вибухів. Проте, більшість аероторпед була врятована, вона вже повернула праворуч і повільно летіла як пташина зграя, повз межу смертельних променів, потроху віддаляючись від неї.

З віконця радіокабіни на стіл упали три телеграми:

«Курс аероторпед змінено. Просто захід. Найменший газ. Ренма н».

«Чекаю наказів. Шість винищувачів упало з невідомої причини в зоні прожекторів. Гітлов».

«Чекаю наказів. Вісім бомбовозів упали з невідомої причини в зоні проміння прожекторів. Фіхтер».

Генерал Штірнер ударив кулаком по столу: чорт! Адже тепер нема чого робити, крізь це диявольське проміння все одно не проберешся, треба повертати назад. І він гримнув у телефон крізь стиснені щелепи:

— Радіом, Гітлову і Фіхтеру: «Курс північний захід, до аеродрому загону. Рейд відкладається». Далі, радіом до апаратної Ренману: «Негайно…»

І він спинився: що саме передати Ренману, куди скерувати аероторпеди? Адже вони не можуть спуститися на землю без того, щоб не вибухнути. Адже годинникові механізми їх заведено на вибух через дві години… Не може снаряд, вилетівши з дула гармати, знову повернутися до того дула назад; не може аероторпеда, випущена в повітря, повернутися назад на свій аеродром, вона ж навіть не має приладів для спуску, вона впаде, вона вибухне, хоч би й не прийшов ще час вибуху за годинниковим механізмом, вона вибухне від удару об землю.

Раптом він почув голос лейтенанта Фіненберга:

— Пане генерале, до нас посувається оте проміння!

Як божевільний, генерал Штірнер ринувся до вікна: так, смертельне проміння почало рухатися. Коли перед тим воно стояло нерухомо, ніби якісь невидані небесні шлагбауми, то тепер воно почало пересуватися, немов розшукуючи на небі щось, ще не виловлене ним. Воно підходило ближче, ближче, розрізаючи своїми блідими блакитнуватими ножицями, що перехрещувалися в повітрі, все небо на великі шматки, ближче, ближче…

— Повний газ, Фіненберг, назад, курс захід!

Проте було вже пізно. Автожир конвульсійно рвонувся вбік, відразу набираючи швидкості в напрямі заходу. Але один з блакитнуватих променів, одне з лез велетенських ножиць блискавично різонуло його ніс, де містився головний мотор. Тільки торкнулося це лезо, тільки черкнуло на дрібну частинку секунди, — але цього було досить.

Зразу стих шум мотора, спинилася, вібруючи ще, стрілка електричного покажчика висоти. До кабіни генерала вбіг радист, руки його тремтіли:

— Зв’язок перерваний, пане генерале! Оце тільки першу половину депеші від генерала Люцдорфа встиг прийняти, як все спинилося. Машини не працюють, передавальник і приймач зіпсовано, розірвалися всі лампи… Телефон не працює…

Генерал вихопив у нього з рук папірець депеші. На ньому стояло:

«Південна частина повітряної експедиції генерала Люцдорфа прорвалася через кордони ворога. Летимо в бойовому порядку. Сповістіть, як…»

Автожир повільно йшов униз, підтримуваний лише крутінням горизонтального пропелера та рухами оперення, що з великим трудом давало змогу Фіненбергові планерувати. Генерал Штірнер мовчки перевів погляд з обірваної депеші у вікно — вслід ескадрильї винищувачів і бомбовозів, що віддалялися від нього, в напрямі Кустамяк, курс північний захід, — і першому загонові аероторпед, що несли на малому газі, на малій хуткості, вибухи й пожежі в новому напрямку, курс захід, де теж ніхто не чекав на руйнацію, в країни, що їхню вікову культуру намагався захистити від варварів-більшовиків генерал Штірнер з його механічними силами.

— Ренман, звісно, не змінить напрямку аероторпед без мого наказу… дисципліна… І в мене передавальник не робить… я потраплю в полон… це ж жах… аероторпеди вибухнуть через півтори години… І я не можу віддати наказ змінити їх курс… Аероторпеди повернули на захід… боже мій, який жах!..

Генерал Оскар Штірнер бурмотів це, дивлячись божевільними очима повз радиста, що стояв, тримаючись тремтячими руками за стіл і боячись поглянути в обличчя суворого командира, який повільно втрачав розум.

Проте, генерал Штірнер раптом замовк. Щелепи його стиснулися, він грізно стукнув знов кулаком по столу:

— Ні, не все загинуло! Хай мій рейд не вдався, хай я сам потраплю у полон до більшовиків, але — експедиція Люцдорфа прорвалась! Вона помститься за мене, вона виконає все і за себе, і за мене!..

… Так, за тисячу кілометрів на південь, з маленького містечка Тахенбак, з його таємничих підземних авіаційних баз, водночас із загоном генерала Оскара Штірнера вилетіла друга експедиція, експедиція генерала Люцдорфа. Найвище командування вирішило перестрахувати себе від несподіванок. Хай в одному місці більшовики зустрінуть експедицію вогнем, хай влаштують повітряний захист. Але не може бути, щоб більшовики приготувалися до оборони разом і на півночі, і на півдні.

Експедиція генерала Люцдорфа неслась у повітрі на висоті трьох тисяч метрів над лісами й полями. На великому автожирі, такому самому, як у Штірнера, летів генерал Люцдорф, командувач південної експедиції. А поперед нього, як на параді, мов копіюючи повітряну атаку з Кустамяк, — пливли в суворому шаховому порядку металічні бездушні потвори аероторпед.

В складі повітряної експедиції генерала Люцдорфа не було винищувачів. Кілька автожирів, що їх очолювала машина самого Люцдорфа, ескадрилья бомбовозів, до того ж ще й не важких, а поворотких і швидких бомбовозів останньої конструкції, що не поступалися в хуткості перед винищувачами, — і аероторпеди, сто двадцять аероторпед. Такий був склад південної частини повітряної експедиції проти Радянського Союзу.

— Прорвалися!.. Прорвалися!

Навіть переславши переможну радіограму генералові Штірнеру, — генерал Люцдорф ще гостро відчував,