Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Так, тоді я його зустрів у Верчинського. Верчинський утримував тут будинок допомоги для засланців. — Не відводячи очей, пан Єжи переніс погляд в інше місце, а радше в інший час: він задивився у минуле. — Пан Філіп мав дуже нужденний вигляд, дуже нужденний. Він узагалі чоловік не надто потужної статури, а каторга завжди людей виснажує, вони мізерніють, гаснуть. І я найкраще запам’ятав, як він скипів, коли йому запропонували якісь пожертви милосердя. Після десяти років робіт він стояв прямо, високо тримав голову, дивився в очі, подавав руку, як вільна людина, мав виразний і чистий голос; у лахмітті, виснажений тілом, проте тримався як шляхтич. Я це добре пам’ятаю, пане Бенедикте. Ваш батько справляє на людей враження, що не витікає з пам’яти, як будь-який інший принагідний знайомий-незнайомий: зустрівши Філіпа Ґерославського, добре знаєш, кого зустрів. І в цьому він справді схожий на Пілсудського, теж далеко не Валигору.

… Я хотів допомогти Філіпу, — мабуть, саме тому, що він не хотів допомоги. Я попросив його записати власну історію: я заплатив би йому за кожне слово. Зрештою, я знав його прізвище, читав деякі його речі, в нього було гостре перо, можливо, не надто легке, але гостре, гостре.

— І що, записав?

Пан Вулька-Вулькевич скривив своє борсуче личко, прикрашене білим пензлем вусів.

— Він відвідав мене в редакції. Я видавав тоді «Сибирь поляка». Він пообіцяв мені десять сторінок під назвою «Як я став революціонером», і може б ще щось більше накидав. Але він одразу познайомився з різними особами… — Пан Єжи знову скривився.

— Із ким? Із пілсудчиками? Може, із мартинівцями?

Старий редактор відвернувся, миттєво прикриваючи збентеження гнівним роздратуванням.

— Я усе розумію, син шукає батька, багатолітня розлука, родинна трагедія et cetera, проте коли ви починаєте питати мене про…

— Прізвища, місця, дати.

— Може, колись мене на старість спіткає dementia — але тоді, дякувати Богу, я нарешті забуду й оті небезпечні таємниці.

Що ж, це думка, яка усім рано чи пізно спадає на гадку: син змовника, якого розшукує Імперія, прибув сюди з волі й за рахунок Імперії, і врешті ж не в кайданах, — то кому він насправді лояльний? Польських промисловців і буржуев це не турбує, але люди покрою Вульки-Вулькевича безугавно чуються напоготові.

— Проте ви, напевно, можете вказати осіб, які знали тоді мого батька, проте не були втягнуті в жодні політичні незаконні діяння: були ж такі, либонь.

— Ну-у, звичайно. Але звідки б то я мав би їх знати?

— Де мешкав? Чим заробляв на прожиття?

— А й справді! — Пан Єж відкашлявся, сполоскав горло плодово-ягідним вином, знову відкашлявся. — Так, у Верчинського він зупинився ненадовго. В Іркутську він мешкав… Але, що ви витворяєте з цим котом!

— Ух, тварюка ненаситна. Він мешкав?..

— У якогось шевця, вони, ймовірно, перебували в одній роте, той швець отримав п’ятірку за контрабанду чи торгівлю краденим, хвилинку, таке простацьке прізвище — Куцба? Хуцпа? Вуцба? Вуцба! Генрик Вуцба!

Генрик Вуцба, швець, тисяча дев’ятсот сімнадцятий.

Де він тримає в Іркутську шевську майстерню? Їдучи наступного дня до «Нової Аркадії», спиталося у Чинґіза Щекєльніковa. Той не знав. Обіцяв розпитати: зайдеться туди одразу ж уранці.

«Нова Аркадія», побудована на місці «Аркадії» дев’ятнадцятого століття, підтримувала традицію найдорожчого готелю Іркутська, а в інших Нікола Тесла зупинятися не звик. Особиста Імператорська Канцелярія, чи хто там оплачував витрати Тесли, мабуть, не ставила фінансових обмежень у подібних питаннях, а може не сміли відмовити йому після нещасних випадків на Транссибі. Він мешкав у шестикімнатному апартаменті на найвищому, дев’ятому поверсі. З вікон відкривався вид на імлу, дахи й імлу. Дудніння бурятських бубнів майже не було чутно. Готельна обслуга накрила стіл на чотири персони. Коли увійшлося, підхопилися сполохані панни Крістіна і Єлена.

Спинилося на місці напівпаралізованим.

Панна Муклянович чарíвно спалахнула, потупивши очі й розтягнувши уста. Вона посміхається власній пам’яті й спалахує рум’янцем при згадці про минуле — уже самі лише спогади про не вчинене в останню ніч подорожі Транссибом важливіші за усе вчинене.

Mademoiselle Крістіна прикрила уста чималим манжетом блузки. — То я піду по Ніколу.

Стоялося і дивилося. Єлена поволі наблизилася, крок за крочком. Узялося її долоню, піднеслося до уст. Вона відрухом стиснула її в кулачок.

— Пане Бенедикте…

— Панна мáла…

— Але потяги…

— … до санаторію…

— … висадив у повітря…

— Справді, тож ви чекаєте.

— Чекаємо.

Вона відкрито посміхнулася. Поцілувалися знову кісточки худих пальчиків, одну, другу, третю, четверту.

— Слід було бодай листа прислати.

— Навіщо листа?

— Щоб я знав!

— І що б ви зробили?

Є у цьому ритм — у дражнінні, в дівочому капризуванні, — є мелодія.

— Ви не хочете мене тепер на очі бачити, так.

— Ми ж побачилися. Але! Нехай-но я подивлюся на вас. — Не відпускаючи руку, вона відвернулася від вікна. — Ви конче мусите так страшити? З цієї бородою на додачу — ви виглядаєте, наче втікач із каторги. Чи мені здається, чи ви справді схудли?

— Я хворів.

— Нога?

— Ні, мороз. — Зробилося суворий вираз обличчя. — Мартинівці хотіли мене тут живцем поховати.

— Та що ви кажете! — Обійнявши за поперек, вона потягла ближче до вікна, за яким сіризна хмар стікала на засніжені дахи, а білість дахів стікала на затінені фасади. — Ви вже з ним говорили? — спитала вона тихіше, і її вологий подих залоскотав щоку й шию.

— Він тепер розгулює Шляхами Мамутів, балакає мовами криги.

— Але ви його з доктором Теслою…

— Панно, про це…

— Нікому, я ж знаю. Тільки, що…

— Що?

Вона видихала слова із дивним поспіхом. — Я над цим. Чи не здається вам. Бодай на мить. Холодно. Тобто… Що коли не.., якщо ви справді поговорите з ним, а він із лютими, й вони відморозять Історію, як ми би того…

— Панно Єлено, ми ж уже…

— Я знаю, що це ваш батько й…

— Ви хочете…

— … чи в а р т о його розморожувати?

— Ви про політику!

— Вітчизна, політика, Історія, але — чим би ви пожертвували? Пам’ятаєте Зєйцова? — шепотіла вона. — Авраама й Ісаака? Тож не те, чи батько сина, а