Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Сьогодні в мене домовлена зустріч на обід, може, завтра.

— Завтра напевно!

Розсміялося.

— Напевно.

Він знову простягнув руку.

— Нас не повинні були побачити тут разом, — прошепотів він, схопивши рукою у рукавичці руку в рукавичці.

— Нічого не вдієте, докторе, — зітхнулося. — Замерзло.

Він кивнув головою.

Піднялося ціпок.

— Пане Щекєльніков!

Чинґіз насадив на носа мороскла.

— Бачили, господин Є-Ґе-Ґерославський, як він перепудився? Я знаю циганів, з циганами ніколи нічого доброго. Рахуйте гроші в кишенях! Бачите, який то дебелий лютовець, — а ніби тільки щойно приїхав. Це… це темна справа, кажу я вам. Та, ебал їх лютий.

Ебал їх лютий, кригою рило скуте. Хто дорогу питає, той на морозі здихає. Повія зимна — мати винна; повія гаряча — така в батька вдача. Такі й подібні поговорки й вуличні мудрощі, уквітчані пишною матерщиной, завжди можна було почути з уст Чинґіза Щекєльніковa. Панна Марта ніколи не пускала його вище першого поверху: сходилося від Веліцьких, а він чекав у високих сінях унизу. Тут теж із ним прощалося. Не подавши руки, не кивнувши головою, не пробурмотівши ні слова, він розвертався і пхав шестикутні кулачиська в кишені подвійного кожуха. Певного ранку зайшлося до кухні внизу й засталося його в товаристві двох здорованів Веліцького, — вони мовчки сиділи втрьох за столом, стискаючи в лаписьках горнята із самогоном і похмуро дивлячись просто себе. Єдина різниця полягала в тому, що здоровані не голилися.

Насправді, якщо відняти новоприбулих із Великої Землі й вищі сфери, то властиво не бачилося тут безбородих чоловіків: при голінні мужчина нищить природну насиченість шкіри жиром, а відтак згодом хуткіше трапляються обмороження. Глянулося у дзеркало. Борода встигла відрости, хоча іще не до варшавських розмірів; відросла також чуприна. Покликалося камердинера, щоб знову стяв кучері й зняв після них щетину. Що замерзло, те замерзло.

Рубці на щоках укрила борода, тільки один був помітний, найдовший, який ішов до самого ока. Натиснулося шкіру. Від чого, властиво, це знамення? Від падіння з експресу? Від залізного листя Підземного Світу? Від бурульки мартинівця Єрофєя? Поглянулося у дзеркало знову, вже після бритви, — голий череп, чорний заріст, який спотворює риси обличчя, погляд сухотника з-під чорних брів. Отож, була в паперах Міністерства Зими одна стара світлина батька, споряджена для тюремних документів після його прибуття на каторгу, датована осінню 1907 року: Філіп Ґерославський, вік — двадцять дев’ять років, із распутінською бородою, поголений, як і належиться засланцеві, у зім’ятому піджаку й старій сорочці. Скинулося одяг. Під час хвороби схудлося ще більше, можна було тепер рахувати ребра й обмацувати кістки. Сталося у профіль, сталося спиною, дивлячись через плече. Небагато треба, подумалося, тіло — це картковий будиночок: доторк, подмух — і все розпадається. Крига — що не кажи, це якийсь вихід. Хто може ствердити, як перекрутиться людський розум після десяти років тяжких робіт у лісових ротах і шахтарських командах? Богоявлення Зєйцова не було чимось незвичайним. Усі пророки й гностики приходять із пустелі, із великого безлюддя. У палестинський пустелі бачиться неопалиму купину й вогнистих янголів, а у Сибіру — апостолів криги.

Одягаючи останній уцілілий костюм (транссибірські ексцеси обійшлися приблизно в половину придбаного за Юдині рублі ґардеробу), подумалося, що може, однак, розсудливіше буде почати прораховувати батькові Шляхи Мамутів з іншого кінця, тобто не від морозних об’яв, а ще від каторги, від перших років на засланні, й того, що його тоді привело до Мартина, в якому напрямку він ішов, дійшовши туди, куди йшов знову, і куди піде далі — куди пролягла тонка, уривчаста лінія його Шляху, на якій його можна буде випередити й зустріти.

А найкращий костюм був конче потрібен — на званих обідах у родини Веліцьких бувають різні славнозвісні постаті з іркутського вищого світу й фінансисти, ба більше, із владних сфер також, як-от Ґермєс Даніловіч Футьяков, член міської думи, якому пророкували, що він найближчим часом замінить у кріслі міського голови Болєслава Шостакевича. Футьяков завжди приходив на годину раніше, вони замикалися у кабінеті з паном Войславом, звідки радний виходив розігрітий і сяючий. — Господин Футьяков, — поінформував Войслав пошепки, нахиляючись через стіл, — це дуже чесний злодій. — Він казав це легко й із посмішкою, але жилося вже в Краї Лютих достатньо довго, щоби на льоту схопити важливість цих слів. А дорівнює В, В дорівнює С, С дорівнює D, ergo Ґермєс Даніловіч Футьяков — чесний злодій. І далі: П’єр Івановіч Шоча з роду, посвояченого зі швабськими Гогенцоллєрнами через якийсь румунський мезальянс, юнак тендітної статури й андрогінної вроди, який знехотя виїдає лише по півшматочка зі страви. — Знаменитий ловелас і морфініст, уроджений ледацюга, — каже пан Войслав. А тут знову ж — ну, хто? Порфірій Поченґло власною персоною, директор Металурґійного й гірничодобувного товариства Коссовського й Буланже. — Геній із палким серцем. — Далі: Біттан фон Азенгоф, один зі старих іркутських багатіїв, промисловець докрижлізної епохи, тепер уже настільки ситий багатством, що задля розваги хапається щоразу за інші афери й інтереси: співвласник домів розпусти й організатор сумнозвісних анґарських катань на санах на масницю. — Несчастный победитель. — Далі. Андрєй Юше, молодий банкір, нещодавно одружений з племінницею рабина Ізраеля бен Коена. — Добре вихований боягуз. — Пан Сатурнін Ґживачевський, заступник директора в Круппа, завзятий мисливець, який при кожній нагоді тікав у тайгу: ліве плече в нього не цілком справне, після зустрічі з ведмедем залишився великий шрам, його видно з-під манжету сорочки. — Працьовитий егоїст. — Пан Єж Вулька-Вулькевич, який пише кореспонденції до петербурзького «Краю» і тижневика «Tygodnik Ilustrowanу». — Явний пілсудчик, розгніваний на увесь світ і половину Америки. Слід вам знати, що під псевдонімом пан Єж редагує також часопис «Wolnу Polak». — Et cetera, et cetera; й усі вони суворі лютовці з тьмідиною, всмоктаною у шкіру, й гострим потьмітом, що повзає їхніми обличчями, волоссям й одягом.

Щоразу, дивлячись уздовж столу, повторювалося подумки Войславові характеристики цих людей, наче належні гостям за правилами етикету титули й невід’ємні почесті. Як же це — вигукне освічений європеєць, начитавшись фройдів і берґсонів, — як же це, людина ж бо не вимірюваний об’єкт, матеріальна брила, описана в масштабах і якостях: що отой — такий і сякий, а оцей — такий, і не інакший, а тамтой — достоту отакий. Як же це? Замкнути людину