Звірі - Назар Крук
За годину ми знову повернулися туди, звідкіля починали, — до порожньої кімнати нашого Омена.
— Нічого, — повідомив я Максові, сідаючи на її ліжко.
— У мене також, — озвався він, вмощуючись поряд. — Що далі?
— Далі? Далі чекатимемо на неї. Дуже мені хочеться з нею побалакати. А поки що в тебе є час на доповідь.
— Яку доповідь?
— Детальну. Мені потрібно знати все: як пройшло побачення, про що ви говорили, як вона себе поводила, чи було щось дивне. Коротше кажучи, все.
— Добре, — погодився Макс і почав доповідь.
Його поведінка все ж таки була незрозумілою. Я ніяк не міг второпати, якого лисого він слухається мене. Чому так беззаперечно виконує мої накази. Вже не прохання навіть — накази. Це ніяк не в’язалося з характером волелюбного (аж до вбивства майже рідного батька) хлопчика, який постійно перевищує службові повноваження заради забавки. Чогось він від мене хотів… Чого?
Побаченням їхню зустріч назвати було важко. Щойно Макс з’явився на її порозі, Аня схопила його за руку, потягла до столу, всадовила там, схопила пляшку, сама відкоркувала, сама налила, випила, знову налила і почала розмову. Хоча й розмовою це б Макс не назвав. Це був радше допит. П’яний нервовий допит на тему: «Навіщо люди брешуть».
Вона ставила складні питання й вимагала миттєвих відповідей, стукала кулачками по столу, зривалася на крик, наводила приклади, вимагала від Макса його власних прикладів. Вона виглядала дуже дорослою й абсолютно скаженою.
Макс ледь устиг якось відволікти її увагу й підсипати таки те кляте снодійне, але то була мить, лише мить, після якої Аня знову взялася за своє.
— І знаєш, — Макс злегка сіпнув плечима, — мені раптом здалося, що вона знає все. Все про нас. Що розуміє все й намагається щось довести. І що снодійне вона дозволила собі підсипати навмисно, а тепер… а тепер зникла, щоб нам легше було тут усе оглянути.
— Тобі здалося? — перепитав я. — Чи ти вважаєш, що так все і було насправді?
— Не знаю… Але, Джокере, бачив би ти її очі…
О, згадав я, а це ми вже чули… І чого вони всі причепилися?
Очі як очі. Гарні такі, світлі очі…
— Вона просто зациклилася на темі брехні… І найголовніше, я не міг зрозуміти, до чого вона веде, для чого їй мої відповіді…
— Так, важко тобі довелося, — усміхнувся я, — розумію…
Макс запитально глянув на мене. Я дивився йому в очі.
Серйозно, уважно, довго.
«Ну! — подумки спонукав його я. — Думай! Що я можу мати на увазі? Лише те, що хтось нещодавно і мене допитував, і від мене вимагав відповіді, і я не знав, до чого цей хтось веде. Давай! Прояви себе якось! Я ж і досі не розумію, до чого ти вів!»
— Тобі вже повідомили, що в нас залишилося мало часу на неї? — спитав Макс.
Я ледь не сплюнув. Ні, треба таки було його вбити…
— Повідомили, — сказав я, — саме тому мені хочеться з нею побалакати. Якнайшвидше.
До чого ж він вів тоді? Чому ж зараз удає, що не розуміє?
Чому не натякне хоча б на те, що зрозумів?
Раптом чергова блюзнірська ідея спала мені на думку. Я ж можу видалити чип! Я можу видалити клятий чип — і свій, і Максів. Крові буде чимало, та не в цьому справа. Я можу видалити чипи, покласти десь у куточку, схопити індиго, відтягти подалі та влаштувати й собі його допит. Якщо хоче сказати щось мені особисто, то нехай скаже. Без зайвих вух.
Ніколи не думав, що щось може настільки зацікавити мене, аби виникла така думка. Останнім часом я взагалі чогось став надто цікавим. А цікаві, як я вже повідомляв Максові, довго не живуть. І саме завдяки знанню цього правила я досі живий. Старий, пошарпаний, втомлений, але живий. І Жарох знає, що я це знаю, саме тому й довірив мені десять років тому встановлювати подібні до свого власного чипи декільком хлопчакам — можливо, його джокерам, можливо, просто майбутнім співробітникам Контори. Якась там виникла термінова й критична ситуація, настільки термінова й критична, що Жарох не міг цього зробити самостійно й не знав, кому цю справу доручити. А під рукою в нього була завжди лише одна перевірена людина — я. Ось і доручив мені робити те, про що мені навіть здогадуватися заборонено. І потім нікому, звісно, про це не повідомив (якби повідомив, до мене б того ж вечора заломився Нестор з величезною сокирою… або базукою… або і з тим, і з тим).
З того часу я не дозволяв собі згадувати про ті чипи. В першу чергу, тому що я був винен Жарохові. Я завинив йому не одне своє життя. Він знав, що я це знаю, він знав, що саме тому я ніколи не зраджу — тому не лише не торкнуся, навіть думати не буду про свій чип.
Щоправда, іноді мені здавалося, що ніякої термінової й критичної ситуації там не було. Що Жарох навмисне примусив мене зробити це. Таким чином він ще міцніше прив’язував мене до себе (тепер не лише я знав його таємниці, а й він — мої), водночас надаючи мені шанс вижити в майбутньому.
Якщо мене не вб’ють при виконанні (а зробити це дуже й дуже нелегко), Жарох помре раніше за мене. І жодних інших хазяїв
