Звірі - Назар Крук

— А сни? — спитав я.

— Сни? — здивувався Док.

О! То він не чув п’яних нічних одкровень! І не знає нічого про сни! Прикидається? Чи ні? Навіщо йому прикидатися, якщо вже виклав майже всю історію роботи над об’єктом «Макс»? Секретним об’єктом, до речі…

— Так, сни. Він казав, що його сни справджуються.

Док замислився.

— Дивно, — повільно промовив він, якось незрозуміло дивлячись мені в очі (здається, також намагався визначити, дурю я його чи ні, і якщо дурю, то навіщо), — мені він такого не розповідав… Втім, — знову відкинув назад волосся, ніби скинув із себе недоречні думки, — втім, це цілком можливо. Віщі сни — ще один спосіб відчувати навколишній світ. І не настільки унікальний, як, наприклад, читання думок.

Ні, все ж таки індиго щось приховувало від керівництва. І тоді, серед ночі, прикидаючись п’яним, намагалося щось сказати мені. Лише мені, обходячи зайві вуха й очі. Що?

Навіщо? Чому я ніколи не отримую відповідей на всі свої питання? Чому завжди доводиться домірковувати, домальовувати, добудовувати ланцюжки? Я ж не вченим працюю начебто, не філософом, навіть не детективом. Я — вбивця.

Чому ні мої високолобі шефи, ні надприродний надчутливий до світу напарник досі не можуть усвідомити цей факт і постійно завалюють мене своїми загадками?

Док мовчки чекав. Жарох давно б уже обірвав мої думки якимсь їдким зауваженням та відправив на завдання… або до біса. Док вигідно відрізнявся від Жароха. Принаймні зараз дуже старався вигідно відрізнитися. Я був потрібен йому.

— А можна ще питання не по темі? — знахабнів я.

— Валяй! — дозволив Док.

Це було слово з мого лексикону. Певно, він давно передбачив ситуацію, в якій я йому знадоблюся і добре підготувався, підлаштувався до мене.

— Бородатий дядько, який сьогодні грав у великого боса, він хто?

— А він і є великий бос.

— А конкретніше можна?

— Можна. Тобі знайоме прізвисько «Князь»?

Цього я не чекав. Ясна річ, це прізвисько було мені знайоме. Я пам’ятав його з дитинства. Князь був головним серед головних. Керівником керівників. Ідеологом, батьком, шефом і наставником усієї Контори. Мені він завжди здавався легендою. Чомусь уявляв, як усі наші шефи збираються разом, видають черговий наказ, чи як там воно у нас називається, і підписують: «Князь». Князь здавався мені простим уособленням злагодженості дій керівництва. Не в останню чергу через те, що ніхто не міг його виразно описати.

Чомусь описи цієї особи, надані різними людьми, які нібито бачили її, разюче різнилися.

— То он як він насправді виглядає, — не втримався від коментарю я.

— Ні, — посміхнувся Док, — він не так насправді виглядає. Хіба ти не помітив? Фальшива борода, перука, можливо, легкий мейк-ап для зміни кольору шкіри, контактні лінзи…

Він завжди виглядає по-різному. Якщо хтось із нас побачить його справжнє обличчя, навряд чи впізнає…

— Він параноїк? — здивувався я.

— Авжеж. Та справа не в цьому. Зміна зовнішності — це його хобі… примха… маленька слабкість, якщо хочеш. Він так грається, розважається. Просто розважається.

— Цікаво було б поглянути на його справжнє обличчя…

— Цікаво… Але не раджу… Хто його зна, що він може зробити, якщо хтось порушить правила його гри… О! — раптом вигукнув він. — Моя маршрутка!

Швидко підморгнув, розвернувся і дійсно побіг до дороги зупиняти маршрутку.

Коли високе керівництво бігає, це завжди смішно. Але реготати над Доком чомусь не хотілося. Я просто посміхнувся йому вслід.

Він таки й мене порахував… Він і мене примусив посміхатися йому, а не реготати з нього. Він був спокійним, нормальним, зосередженим і чемним. Він не приховував фактів і чесно відповідав на мої питання. Що не кажи, а він вигідно відрізнявся від Жароха. І справа була не в тому, що ми з ним уклали мовчазний договір про моє мовчання в обмін на його інформацію… Справа була в тому, що він цей договір взагалі вирішив укладати. Жарох полюбляв командувати та ліквідовувати. Нестор полюбляв ліквідовувати та розчленовувати. Док полюбляв домовлятися та співіснувати. І я був на його боці. Тепер — на його боці. Незважаючи на всі нелюдські експерименти його Санаторію. Бо скажіть мені, що людського взагалі є в нашій Конторі? Що людського залишилося в нас? Нічого. Нічого, крім, можливо, саме цього вміння домовлятися та співіснувати.

Судячи з усього, свічок індиго так і не принесло. Принаймні світло за щільно завішаними гардинами у квартирі об’єкта не мерехтіло. Воно було сталим, спокійним, електричним.

Не вміє наша молодь створювати романтичну атмосферу…

Чи її вже створюють якось інакше, а я, динозавр такий, досі вважаю свічки ідеальним для неї, атмосфери, чинником?

Я голосно й смачно позіхнув. Довге очікування ніколи не було для мене проблемою. Тим більше — в таких комфортних умовах. Проблема полягала в іншому — мені треба було чимось займати думки. А думки останнім часом у мене були стабільно неадекватними. І ще більш неадекватними стали зараз, коли мені, нарешті, роз’яснили ситуацію і все мало б стати на свої місця, навіть у моїй голові.

Та де там! Не на ту голову нарвалися!

Точніше, це моя голова нарвалася не на ту ситуацію…

Не вмів я впорядковувати думки, коли навколо відбувалося щось надприродне. Повірити — це одне (тим більше, за наказом шефа), а от що далі… Мене такого не вчили. Та й самому якось не випадала нагода навчитися.

Теорія Мауглі знову й знову виринала назовні. Теорія звірів і людей. І те, що ми (вся наша контора) у цій теорії були