Звірі - Назар Крук

— А ти що думаєш? — раптом звернувся до мене бородань.

Ні, він точно був тут головним. Хто ж він такий? Чому я його не знаю?

— Я думаю, що ви перебільшуєте ступінь загрози, — чесно відповів я. — Гадаю, що мені… нам потрібно ще трохи часу, аби встановити з об’єктом нормальний контакт.

Не знаю, кому це було потрібно, мені це було просто цікаво.

Ніколи в житті не спілкувався з особою, яка так лякала б моїх шефів. Жарохове обличчя скам’яніло. У Нестора, судячи з важкого погляду з-під лоба, виникло непереборне бажання разом з об’єктом ліквідувати й мене. Док голосно зітхнув, чи то з полегшенням, чи то з жалем (він хотів особисто досліджувати об’єкт, без втручання якихось там джокерів).

— Скільки часу? — поцікавився бородань.

— Добу, — швидко відповів я, — не більше.

Бородань помовчав, прискіпливо оглядаючи мене, тоді звівся на ноги.

— Добре, — сказав він, звертаючись до всіх разом, — ви маєте добу. Чекаю на ваші звіти. Після цього прийматимемо рішення. Більше ніяких зборів — конференц-зв’язку вистачить. І більше ніяких… — він швидко й гостро глянув на мене, — ніяких зайвих осіб. Усе.

Він кивнув, прощаючись, і вийшов. Нестор недобре зиркнув на мене, підхопився й майже вибіг за бороданем.

Здається, він ще сподівався переконати його змінити думку.

Док підморгнув мені, встромив у зуби чергову цигарку та неквапом рушив до дверей. Жарох деякий час мовчав, вивчаючи підлогу. Я чекав.

— Ти впевнений, що впораєшся? — нарешті спитав він, не підіймаючи погляду.

— Ображаєте, — всміхнувся я.

— Ти взагалі зрозумів хоч щось із того, що тут відбувалося? — він нервувався.

— Ображаєте, — повторив я.

Жарох нарешті глянув на мене, відвів очі, тяжко зітхнув і відмахнувся:

— Пішов геть!

Надворі на мене чекала ідеалістична картина «Доктор Зло і собаки». Крокодили оточили Дока з усіх боків і наперебій ластилися до нього. Він гладив їх, чухав за вухами, про щось говорив із ними, посміхався… Щиро, чорт забирай, посміхався. Здається, з крокодилами він був щасливим.

Навіть мене помітив не одразу. А коли помітив, посміхнувся й мені.

— О! — вигукнув він. — А я тут на тебе чекаю!

— Цілуватися не будемо, — попередив я, — і не просіть.

Я зараз не в настрої.

— Я хотів тобі одну штуку сказати, — він підійшов, взяв мене під лікоть, потягнув до хвіртки. Крокодили рушили слідом. Зараз вони мене з’їдять, подумав я, зараз приревнують до Дока, згадають Макса і з’їдять.

Та вони не з’їли. А Док, витягши мене на вулицю, швидко заговорив:

— Я знаю, що не подобаюся тобі, але, будь ласка, прислухайся до того, що я зараз скажу.

— Слухаю, мій генерале! — гаркнув я.

Він знову незрозуміло зітхнув, похитав головою, повів далі:

— Я знаю, що тобі ще не доводилося працювати з таким матеріалом. А мені доводилося. Тож прислухайся не до мене — до мого досвіду. Об’єкт дуже небезпечний. Навіть для тебе. Вважай, що справу маєш не з людиною, а з вибуховим пристроєм невідомої конструкції. Доки об’єкт поводитиметься нормально, не хвилюйся. Але завжди тримай зброю під рукою. І щойно щось піде не так — стріляй одразу, не вагаючись, в голову. Якщо тобі здасться, що щось іде не так — стріляй. Якщо тобі здасться, що тобі здається, що щось іде не так — стріляй. Секунда зволікання може вартувати життя. І не лише твого. Будь недовірливим як ніколи. Будь…

— Слухайте, — не витримав я, — ну чого ви до мене причепилися зі своїми батьківськими настановами? Чому це маю вислуховувати я, а не ваше плекане волохате чадо?

Док усміхнувся.

— А чадо вже вислухало. Вислухало і взяло до відома. Тільки в той самий момент, коли щось піде не так, чадо може розгубитися. А ти — ні.

Розгубитися? А може, воно просто не зрозуміє, що щось не так, бо для нього все буде так, бо воно — подібне до нашого об’єкта?

— Він хоч знає, хто він? — я вирішив тицьнути пальцем у небо для перевірки своєї здогадки. І вгадав… Док довго дивився мені в очі. Тоді всміхнувся — зрозумів, що я зрозумів. Відповів:

— А ти таки розумник, Джокере… Ні, не знає. І поки що йому краще про це не знати, добре?

— Дозволите ще питання?

Мені потрібні були відповіді. Його відповіді в обмін на моє мовчання. Він знову все швидко зрозумів, кивнув.

— Дозволю.

Я спіймав себе на тому, що симпатія до Доктора Зло, яка виникла у жароховій халупі, не зникає. Навпаки — зростає.

Він умів швидко налагоджувати контакт. Він умів подобатися. Навіть мені.

Так от як він видурює гроші на свій Санаторій, подумав я, він навіть не гіпнотизує нікого. Просто починає подобатися потрібним людям у потрібний час. Здаватися дуже близьким за духом. Здаватися своїм…

— Що вміє Макс?

— Макс… — він зітхнув, знову взяв мене під руку й потягнув уздовж вулиці. І правильно зробив. Бо колючий погляд Жароха з вікна майже вже пропалив дірку в моїй улюбленій сорочці.

Ми повільно йшли вперед, Док розповідав про своє чадо.

Трохи сумно, трохи