Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук
Чим краще Регіс рухався, тим більше пригнічувала його сліпота. Одного разу він заговорив про самовбивство. Нора зателефонувала другові сім’ї, професору Косову. Той повідомив, що завітає через кілька днів з якимось дуже приємним сюрпризом. Поки що радив присипляти хворого, по можливості без його відома.
Згодом з’явився Косов. Електросон Регіса був потривожений мелодійним басом потужного двигуна. Біля ґанку розвертався, підмітаючи дзеркальними крилами газони, широченний плоский “Кальмар”. З машини виринув маленький, рум’яний, стрімкий професор Аркадій Косов, на бігу махнув Норі, жестом заборонив спускатися з балкона, злетів гвинтовими східцями холу. Не зупиняючись, поцілував Норі руку, влетів у вітальню і загальмував на каблуках поруч з кріслом.
Забинтований, вкритий по груди пледом, без кровинки на обличчі лежав перед ним нерухомий Регіс. Вранішнє сонце подвійно відображалося в чорних озерцях окулярів, видимі частинки землисто-жовтої шкіри були понівечені шрамами, ніс видавався зібраним з мозаїчних смальт.
Його розбудили. Він подав професорові руку, тверду й холодну, як у манекена.
— Алло, лікарю! — немов зашипів, заскреготав старий, безсилий грамофон. — Ну, на кого я схожий, га?
— На метелика, який вибирається з кокона і силкується злетіти.
— Злетимо, лікарю. За умови, що ти мене піднімеш якнайвище, а потім впустиш…
Нора закусила губу, на очі їй навернулися сльози; Косов невловимим владним рухом примусив її заспокоїтись.
— Нумо, Регімантас. Злетимо. Схочеш — упадеш. Не схочеш? Знаю, що не схочеш. Маю до тебе розмову. Втрачати тобі нема чого. Здобудеш увесь світ.
Не звертаючи уваги на тривогу Нори, він заговорив упевнено і переконливо:
— Тихо. Мовчіть обоє. Катастрофа не пошкодила твої очі. Справа значно гірша. Очі б тобі давно зробили нові…
— Я знаю, але…
— Мовчати. Пошкоджено зорові ділянки мозку і провідні шляхи. Не думаю, щоб у найближчі роки ми їх вилікували. Бувають випадки — мозок сам усуває пошкодження, але рідко. Пропоную інше.
— Що?
“…Залиште мені мою пляму перед очима і мій спокій. О, господи, знову лікарня!” Сталеві голки жадібно, мов шашіль, точили його тіло, іншо множилось, розітнене й розпороте, на екранах телеустановок; він приходив до пам’яті, щоб стати беззахисним перед болем, і знову втрачав свідомдсть і чуття, і нависало над ним знаряддя хірургічних машин, “Досить, не хочу за будь-які блага…”
— Ніяких операцій. Усе швидко й безболісно. Ніяких лікарень. Все станеться дома. Сьогодні. Зараз. Вирішуй, не думай, не вагайся. Інакше не наважишся ніколи.
При всій самовпевненості, професор не зміг примусити себе оглянутись на Нору.
…Регіс повернувся, немовби випірнувши з теплого моря, з думкою про мерехтливі бліки, кошлате коричневе дно та біле відшліфоване каміння, по якому мерехтять тіні риб. Слава богу, уві сні зір працював. Але щось сталося і наяву. Щось змінилося.
— Дослухай, Аркадію, я не бачу плями.
— Страждаєш від цього?
— Ні, але…
— Все. Більше не побачиш своєї плями.
Ледь чутне дзижчання коло самого обличчя, приглушений крик Нори. Регіс рвонувся так, що ледве витримали захвати крісла, два-три шприци впорснули в його тіло заряди заспокійливих речовин.
— Що це, лікарю? Вертикальні смуги, блакитний і зелений колір…
— Зосередься. Сфокусуй.
— Перила балкона! Слово честі, перила балкона! Норо, де ти! Норо!
— Я тут, тут, любий, дивлюся тобі в очі…
— Аркашо, чому… Чому я її не бачу! Що це таке? Звідки тут дерево… вишні… — Професоре, як йому керувати цією машинкою?
— Стоп. Мовчіть обоє. Регімантасе, я замінив твої пошкоджені клітини крйсталоблоками. Вони вмонтовані у крісло. А сигнали іззовні транслює передатчик типу “Флаїнг”. Твоє літаюче око.
— А, телекамера із зворотним звязком!
— Так. Найновіша. Невичерпний запас руху. Швидкість — близько тисячі кілометрів гаг секунду. Живиться будь-якою енергією. Жени, куди заманеться. Керується твоїм бажанням. За два-три дні навчишся. Літай!
Нора дивилася на професора з вдячністю. Регіс тримав обома руками ьйого руку і гаряче, безладно, нерозбірливо дякував. Косов відчув ніяковість, відкланявся і збіг униз. Коли він виїжджав до воріт, од вітрового скла відскочила яскраво-червона літаюча істота, трепетна, мов метелик, вся пронизана ритмічними спалахами. Регіс вчився керувати…
Але встановлений мир Регімантаса й Нори не був зруйнований.
Увечері хворий сидів на балконі н пив міцний чай із свіжими вишнями. “Флаїнг” висів, тріпочучи червоними вогнями, над розгорнутою газетою. Повітря насичувалося ароматами близького квіткового лугу, по річці ковзали тіні човнів, палахкотіло вогнище на далекому березі під кручею.
— Зірка рухається, — повідомила із свого крісла Нора.
— Де? — захрипів Регіс, і “Флаїнг”, що яскраво світився, заметався над садком. Він виписував заплутані зигзаги — бо саме так рухається людський погляд, коли щось шукає.
— А-а, бачу… Це, мабуть, висотний літак.
— А може, супутник? Поглянь, любий…
І літаюче око, майнувши блискавкою над верхівками яблунь, зникло.
Регіс швидко наздогнав зірочку. Не зірочку — конус густого біло-фіолетового полум’я, розлючене вогненне свердло. В нього не боліли тепер очі — навіть від найяскравішого світла.
— Норо, ти знаєш, це ракетний катер. Рухається на планетарному режимі. Зараз облечу навколо… Боки обвуглені, захисний шар згорів. Очевидно, здалека! Так
