Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук

Призахідне сонце немислимо розжарило хмарне небо. За плацом кілька бараків в натуральну Величину було зроблено з чорного мармуру, як і гнуті стовпи огорожі коло них, а посеред плацу сплелися, простягши руки до вічного вогню, величезні, вищі за бараки поламані мармурові фігури з гігантськими очними заглибинами.

Святополк і прибулець зупинилися біля вогню в бронзовому вінку. Обличчя гостя було суворе, загострене, оживлене лише танцюючими бліками. Суворість можна пояспити по-різному. Хто знає, можливо, підійде віє з самої тільки ввічливості до огорожі, вибачиться і зникне, струнним акордом сколихнувши траву. Зникне разом з немислимо-райдужним майбутнім, з усіма сподіваннями на нову епоху. Тому що одне — прочитати у свідомості землян пам’ять про криваве минуле, і зовсім інше-самому з’явитися в таке місце, де якихось нещасних два століття тому, в масштабах Галактичної Спілки — вчора працювала ось така “фабрика”, зразкове промислове підприємство. З’явитися, маючи в особі гіда — самолюбивого Координатора, який відчував гордість з приводу того, що його предок у дев’ятому поколінні повалив гусеницями танка огорожу цієї фабрики й назавжди припинив роботу в її цехах… Певно, закриється для нас уявний колапсар, і, очевидно, надовго.

Святополк уявив собі, як розгубленого Мухаммеда або іншого пілота на підходах до оболонки дбайливо беруть разом з кораблем і повертають на старт-майданчик. Або стрибають у пам’яті землян координати “колапсара”. Або…

— Ходімо, — рівно й мелодійно, як завжди, вимовив гість, різко повернувся й попрямував уздовж колії геть.

Насувалися сутінки, і Святополк чітко уявив собі інший можливий кінець своєї авантюри. Чи ж у тому біда, що закриється “колапсар” і Рада негайно віддасть Лосєва під суд?

Адже Галактична Рада з виключно гуманних міркувань — хто його знає, як вони там розуміють гуманність — може не тільки не відкликати посла, але й, навпаки, надто зацікавиться Землею. Гість казав, що такий молодий і ще недавно такий жорстокий світ вони відкрили вперше. Ну що ж, от і почнуть нас… хм… переробляти, позбавляти від шкідливих спадкових властивостей. Справді, чи було їхнє минуле таким же страшним? Може, всі інші цивілізації навіть мух не вбивали, добре не порадившись? Адже це, врешті-решт, небезпечно — вихід у космос учорашніх любителів газових “душових”…

Відвертість…

Чи доречна вона?..

Ноги ледве тримали Святополка. Він ішов, боячись навіть глянути на супутника. Спробувати замінити ситуацію? Відшукати якісь мудрі, влучні слова? Марно. Мабуть, ти для нього тепер — об’єкт обстежень, можливо, майбутніх експериментів…

Гість зупинився і обернувся стоячи вже за ворітьми в пишній траві, в бузковому свіжому повітрі.

Було важко збагнути вираз його очей.

— Що робитимемо далі, Координаторе? Ви покажете мені іще щось?

Святополк, відчуваючи, що невтримно червоніє, відповів:

— Я, — ні, даруйте… Скоро мене замінять. Ми вночі відпочиваємо, відновлюємо сили.

— Гаразд, тоді і я відпочину до ранку. А завтра ви будете зі мною?

Лосєв мовчки кивнув. Йому ніколи в житті не було так соромно.

“…Я переконався, що мою бідну голову, мабуть, і насправді треба чистити, всерйоз чистити від ганебної підозрілості. Вибач мені. Я приміряв твій мудрий світ до своїх почуттів. Я виявився непростимо гарячий, я зовсім заплутався і нічого вже не розумію. Ми насправді надто молоді. Повернися на свою батьківщину, де двадцять сонць горять над роєм безсмертних поселень. Дай нам визріти.

Ви там навіть не уявляєте, яке невимовно горде, раниме, пристрасне, суперечливе створіння — землянин. Як самовіддано він робить помилки, як солодко розкаюється згодом. Я пішов у своїх висновках дорогою, яку підказали суворі предки, і відкрив, що рани людської душі ще не зажили. Повернися додому і вибач мене…

Легко, мов пара, гнана вітром, гість підійшов до Святополка, ласкаво поклав йому руку на плече.

— Ви помиляєтесь, Координаторе, — рани не загояться ніколи…

І, сівши навпочіпки, зірвав кілька духмяних, наповнених нектаром літа кашок, потім кілька голівок білої та бузкової конюшини і пестливо сховав їх під ошатною сорочкою, яскраво-блакитною навіть у сутінках.

…Пляма залишилась назавжди. Регіс досконало вивчив її грушоподібну форму, зеленкуватий відблиск нижнього краю і туманне подріблення центру.

Сліпого, скаліченого Регіса оточили найніжнішою турботою. Вечорами його крісло викочували на балкон. Нора обережно брала руки чоловіка, вкриті ніжною після опіку шкірою, і клала їх на прохолодні бильця. Регіс пив міцний чай. Його обличчя було майже незмінно повернене до неба, а очі прикриті товстими темними окулярами.

Нора приймала друзів і співробітників Регіса, сиділа з ними за столом, сумно посміхаючись. Вона схудла, стала блідою і постійно настороженою. Вона схоплювалася з місця, коли з балкона раптом долинав скрипучий голос, повільний і невиразний, немов старий грамофонний запис:

— Сонечко моє, дай мені сигару…

Коли роз’їжджалися друзі (більшість з полегшенням), Нора весело питала:

— Тобі нічого не треба, мій повелителю?

— Нічого, крім твого поцілунку.

Вона сміялася, поправляла плед на ногах чоловіка, перевіряла, чи справне механічне крісло, що виконувало також роль доглядальниці, цілувала Регіса у забинтоване чоло і йшла до себе. Часто не роздягаючись падала ниць на постіль, обличчям у подушку, і лежала так усю ніч.

Повільно, важким трудом перемагав Регіс неслухняність кінцівок, що зросталися, вчився володіти ними. Крісло —