Аурентина - Андрій Всеволодович Дмитрук
— Двадцятого?
— Так, це якийсь зонд-автомат, випадково або навмисно виведений на дуже витягнуту орбіту, який увімкнув двигуни поблизу Місяця. Ще раз велике вам спасибі, Гур’єв.
— Та я не про те… Раніше… раніше траплялися такі випадки?
— Подібні. Ловили станції, ракети-носії, зонди, але, звичайно, не столітньої давнини і не в активному польоті. Вас іще що-небудь цікавить?
В останніх словах брязнув відвертий начальницький метал: “А робили б ви свою справу, диспетчере”. Та коли делікатний Гур’єв “зривався”, зупинити його було важко.
— Але чому, чому машина не визначила точно?! Адже в Космоцентрі повинні бути дані про всі запуски, від початку космонавтики!
Мовчання.
Шурхотливий, бурмотливий ефір нагадує якусь велетенську криницю, де довго блукають химерно спотворені відзвуки твоїх слів. Надто коли співрозмовник мовчить.
— Частину документації втрачено, Гур’єв. Особливо тієї, що стосується кінця двадцятого століття. Ви ж знаєте, що тоді коїлося на Землі… Нічого, скоро з’ясуємо. А чому вас, власне, так хвилює тип ракети?
Професійне терпіння координатора виявилось більшим, ніж чекав Гур’єв. Здається, на Землі-Головній примирилися з допитом.
— Не знаю… Мені подумалось… Мені подумалось: а що, як це бойова ракета? Можливо, навіть, з атомним або термоядерним зарядом?
Там нібито усміхнулись.
— Не може бути. Земля не вела воєн у відкритому космосі.
— Але ж ви самі кажете, що частина документації загинула!
Перешіптувались, підсміювались, безтурботно текли хвилі ефіру.
— Пробачте, диспетчере, мені пора повернутися до своїх прямих обов’язків. А вам, мабуть, до своїх.
Клацнув вимикач.
Мабуть, уже розливали шампанське історики космоплавання — ще б пак: сама пливе до рук рідинна ракета епохи перших експедицій!
“А вам, мабуть, до своїх”.
Слушно, до найбезпосередніших.
Є право, дароване статутом для надзвичайних випадків: тимчасово передати владу автоматам і наздогнати судно на сторожовому іонному катері, що, як правило, марно припадає пилом в ангарі будь-якої станції.
Саме тому й зростив Олексій рубці скафандра і через гермотамбур-7 ступив під склепіння безповітряного ангара. Услужливо засвітилися прожектори, схрестивши промені на плоскій, що нагадувала портсигар, машині з двома соплами по боках.
Гур’єв ще з головного пульта перевірив готовність двигуна, відкрив пілотський люк. Лишилося тільки залізти в кабіну, що він і зробив без допомоги трапа, мов вершник, який стрибає в сідло. Закривши ковпак, відразу ж запалив обидва мікрореактори: катер нервово затремтів.
Потужний гуркіт, що було наповнив кабіну, раптово став ледь чутним. Приглушивши звуки, зімкнувся кокон поля, яке охороняло від перевантажень і поштовхів.
Розповзлися броньовані стулки. Світло прожекторів було обрубане на виході, ніби станція вперлася в ебонітову стінку. Але очі миттю призвичаїлися, відчули провал, намацали зоряний пил.
Тут віщий голос раптом зашепотів у вуха Гур’єва таке, що Олексій ледве було не вимкнув реакторів. Він навіть пальці зняв із панелі — а що, як надчутливий пульт сприйме біоструми, спотворені жахом?
Вже, поспішаючи обгрунтувати відступ, вступила логіка: і кому він потрібен, окрім істориків, цей глухонімий паровоз космосу, який менш ніж через п’ять годин буде підхоплений силовим каналом космодрому? Він, диспетчер, рядовий співробітник Поясу, зробив усе, що міг, усіх попередив, одержав подяку. Погоня є лише його правом, але ніяк не обов’язком. Хто посміє осудити?
А за що, власне, осудити? Можна подумати, що, не погнавшись за ракетою, Гур’єв учинить страшний злочин!
“Учиниш!” — сказав голос.
Ні сіло ні впало захотілося почути Ніку.
Здригнувшись, ніби морозним вітром обпекло йому спину, Олексій поклав пальці на зелений стартовий квадрат. Повернулись потрібні біоструми, катер виконав наказ.
Дві полонені фіолетові блискавки зазміїлися біля сопел. Майже позбавлений ваги на час зльоту, “портсигар” ковзнув над суцільнометалевою плитою підлоги і щез. Щелепами зімкнулися стулки, погасли прожектори — тільки волосинки ламп довго тліли під стелею.
Курс на зближення було прокладено бездоганно. Весь шлях відібрав близько трьох годин. Очі з приголомшливою наполегливістю вбирали в себе летючі вогні відеоклуба; руки наче підсвідомо витанцьовували по біопанелі. Навіть найприскіпливіший “кеп” із пілотської школи не знайшов би жодної помилки!
Він ніколи не був честолюбним. Звісно, мав би за щастя вирушити куди-небудь за тридев’ять світлових літ, підкорити фантастичні світи і повернутися з казковою, надлюдською славою Язона чи Одіссея. Однак не уявлялась йому байдужою і доля доброго штурмана внутрісистемних трас, якого всі поважають і який має пустотливу красуню-дружину Ніку, дім, повний улюблених книжок, і двох-трьох здорових шибеників, від яких ці книжки доведеться до пори берегти.
Навряд чи прагнення відзначитися, прославитися гнало Гур’єва услід за підозрілим бродягою. Швидше всього то був підсвідомий, прищеплений матір’ю потяг до ясності й порядності — стрижень гур’євської душі. Плюс інтуїція, звичайно…
Швидкості зрівняно. Здається, зовсім поряд висить, пострілюючи синіми газовими язиками, геть укрита вузлуватою коростою опіків, потовщена біля носа туша. У неї кругла сліпа голова і віяла сонячних батарей, пошарпані, як крила вітряка після урагану.
Ще сорок, від сили п’ятдесят хвилин — і ракета увійде в силову воронку космодрому…
Немов пара над круглим басейном, ходить пузирями і звивинами весела атомосфера близької планети. Світяться, плаваючи по океанах, руді шапки гірських масивів.
Змінюються цифри на табло… Гальмує! Не хоче згоріти, на повному ходу встромившись у повітряну ковдру!
Наблизитися… Ще наблизитись…
Зумер. Квапливий, уривчастий голос. Що це з
