Зоряний вуйко - Брати Капранови

— О, дуже приємно. Мій прадід теж був українцем. Чим я можу допомогти шановному пану?

Ми перезирнулися. Гриць відкашлявся.

— Пані жили три тижні тому в готелі «Заграва»?

— Так, а то що? — жваві очі з цікавістю роздивлялися нас.

— А чи пані не чули вночі чогось дивного? З другого поверху.

— Чула, — охоче обізвалася та. — А я все гадаю, чи запитає мене хто, чи ні…

- І що ж ви чули? — не дуже ввічливо перервав її Гриць, але вона не образилася.

— О, то було дуже цікаво. Дуже, — жінка кокетливо поправила зачіску. — Першої ж ночі, як я там оселилася, до речі, непоганий готель і до того ж дешевий, я тепер завжди буду зупинятися там… Так от, першої ж ночі, як я оселилася, десь близько одинадцятої раптом звідкілясь згори почулося страшне гарчання. Ви знаєте, я не дуже розуміюся на зоології, але мені здається, що то був тигр.

Гриць посміхнувся.

— Дарма ви смієтесь. Справжнісінький тигр. Він так гарчав, як ото, знаєте, в зоопарку. Я злякалась та зателефонувала адміністратору. А вони чомусь засміялись. Отак, як ви. І знаєте, на мене це справило дуже погане враження — у них в готелі тигр, а вони сміються. Потім вони сказали, щоби я не хвилювалася і спокійно спала, а вони спробують це вирішити. Добре сказано — спокійно спати! Коли над вами так гарчить! Але потім гарчання припинилося.

— Коли це було? — швидко запитав Гриць. «Чіпкий хлопець», — подумав я.

— Коли? — перепитала пані Стрейзанд. — Мені здається, близько дванадцятої. Так-так, зараз я згадую, було двадцять на дванадцяту.

— Ви так точно запам’ятали?

— Аякже! — вона, здається, навіть обурилася. — Коли б над вами, добродію, всю ніч гарчав тигр, я гадаю, ви б теж запам’ятали.

— Дякуємо, пані Стрейзанд, — посміхнувся Гриць.

Вона стрельнула очима:

— Прошу. А що, власне, сталося?

Гриць брехав не замислюючись:

— Це і справді був тигр. Його вкрали з цирку і переховували в одному з номерів. Але це, зрозуміло, не повинно вплинути на репутацію готелю «Заграва».

— Та що ви кажете! — сплеснула руками жінка на моніторі. — А я вже гадала, може, мені причулося. Може, я, стара, вже зовсім з глузду з’їхала. А виходить…

— Дякуємо, пані Стрейзанд, — вставив Гриць. — Ви нам дуже допомогли.

— Прошу, — обізвалася та і зв’язок вимкнувся, не чекаючи на продовження.

Ми перезирнулися.

— Невже він і справді так хропе? — запитав Гриць у простір.

Я тільки значуще звів брови.

— Отже, Грицю, виходить, що він зник з готелю приблизно о пів на дванадцяту.

— Виходить, — погодився він.

У голові блукали деякі підозри, але я не поспішав їх висловлювати. Тому вирішив повернутися до покинутої справи.

— На чому ми зупинилися?

— Підстави для злочину.

— Ну, і які ж підстави?

— Жодних. За свідченням родини, пан Ґедзь взагалі не мав ворогів, ба навіть просто людей, які б погано до нього ставилися. На роботі — така сама картина, стосунки з керівництвом — дружні.

— Фінансові махінації?

— Кажуть, що нема.

Я недовірливо скривився.

— Ми перевіряли, — запевнив Гриць. — Дрібниці, ховали прибуток і таке інше. Всі так роблять.

— ГУК? — запитав я.

— Що ГУК? — Гриць спочатку не зрозумів, але потім виправився: — А-а. Справа в тім, що Галактичний Український Конгрес реальною політикою майже не займається, ну, тобто займається, але офіційна його структура, до якої належав пан Ґедзь, як нам пояснили, використовується фактично для прикриття — благодійність там, листування, конференції.

— Добре, — погодився я. — Оце так вуйко! Ні до чого не причетний! Чорта його красти? Брешуть вони. Через такого нікчему й поліцію не потурбували б, не те що вас.

Гриць знизав плечима:

— На жаль, це тільки офіційна інформація.

— Зрозуміло.

Чесно кажучи, мене це розлютило. Знайшли з ким гратися в хованки! Хочеш людину знайти — викладай все, як є. Не хочеш — іди до біса! Кому потрібні всі ці витребеньки: не причетний, не був, не помічено. Треба було іти до Ляха лаятись. Але спочатку…

— Грицю, — попрохав я. — Ану скажи, хто виходив з готелю близько дванадцятої і який вони мали вантаж.

Гриць знову натиснув якісь кнопки:

— За свідченням портьє, близько дванадцятої з готелю вийшла група ефіопських туристів.

— Вантаж?

— Без вантажу. А також двоє андромедян з валізами.

— Великі валізи?

— Портьє каже, величенькі. Але ці двоє в готелі не жили, вони зайшли в гості до 513-го номеру, і коли заходили, вже були з валізами.

— Важкі валізи.

— Здається, так. На коліщатках, — Гриць дивився на мене, немов щось метикуючи, а потім хлопнув себе по лобі. — Боже! І як я сам не здогадався!

— Скільки важив наш вуйко?

— Важив? — Гриць натиснув на кнопки. — Сто дванадцять кіл.

Я присвиснув.

— Ну добре. А зараз перевір для проформи, хто жив у 513-му та довідайся, коли й у якому напрямку з найближчих космодромів вилітали тієї ночі валізи вагою понад сто кіл. Здається, їх не повинно бути багато.

Гриць всівся зручніше і почав гамселити по клавіатурі. Я ж для спочинку сходив до бару та заправився пивом. Люблю його, грішним ділом, хоча УГС і вважає це шкідливою звичкою.

Поки я ходив, Гриць уже впорався. От нам би свого часу таку апаратуру. Звичайно, дядько, що жив у 513-му, жодного відношення до справи не мав, у нього очі на лоба полізли, коли Гриць показав свою