Зоряний вуйко - Брати Капранови

— Та й ми так, — і Петро наскільки міг стисло розповів про їхні пригоди.

— Ну даєте, — Григір, все ще очманілий від несподіванки, тільки головою хитав. — Хай йому біс. Ви, я бачу, прибарахлилися, — додав він, роздивляючись нове Петрове вбрання.

Петро з Терентієм тільки перезирнулися. Терентій мугикнув під носа і, щоб зам’яти, спитав:

— А як ваша сіль?

Отаман опустив очі:

— Та тут… бачте… — він зітхнув і почухав потилицю. — Та тут таке…

— Не довезли?

— Та ні, — Григір шморгнув носом. — Бачиш, хлопці натомилися в дорозі… цеє, — він подивився кудись вбік, — нанервувалися… ну, і як прийшли… то в шинку геть пропились, — він знову зітхнув. — Осьо сидимо третю добу…

І в цю мить отамана перервав регіт співрозмовників. Григір підвів очі:

— Ви чого?

Але ті не вгавали. Петро з Терентієм гучно та щиро реготали, ляскаючи себе по колінах. Регіт лунав переходами, вибиваючи дрібну луну, так що провулок завивав та хекав. Отаман спочатку тільки переводив погляд з одного товариша на іншого, а потім, в секунду все зрозумівши, приєднався третім голосом, завдаючи луні додаткового клопоту. Вони сміялися довго і весело, висміюючи з себе смертельну небезпеку і п’яний угар похмілля, верхніх, Хазяйку, постріли і кулі, жах зоряних ночей і надію на щасливий кінець. Вони били одне одного по плечах, вказували пальцями на отаманове дрантя і свою нову одежину, і сміялись, сміялись, заходячись, закидаючи голови, присідаючи і спираючись на стіну, щоб не впасти. Цей божевільний регіт, помножуючись і перекручуючись, летів галереями, а його наздоганяли нові порції. Чумаки сміялися з себе, зі свого чумацького життя і собачої долі.

Та врешті-решт сміх ущух і дядьки вгамувалися, тільки посміхалися широко.

— А де ж ваші хлопці? — спитав отаман.

— Та, десь у дівчат. Знайдуться, — відповів Терентій.

— А ваші?

- І наші є, — сказав отаман, витираючи чоло. — Отож посміються хлопці, отож посміються!

І тут у тиші, що панувала в провулку після недавнього божевілля, почулося слабке скавчання. Наче цуценя, що придавило лапу і вже не має сили голосно вищати, тільки попискує. Тоненьке таке і беззахисне скавчання чулося з того боку, де стояв Іванко, що не брав участі у дядькових веселощах. Дядьки обернулися, шукаючи хлопця поглядами, і завмерли.

Іванко не стояв. Іванко сидів, скуцьорбившись, тицьнувшись носом у чужу хвіртку і гірко-гірко плакав.

Загалом-то я відійшов від справ і заспокоївся. Минули часи, коли доводилося кришити чужі щелепи, влучати з пістоля мусі в око, перевдягатися на негра, жінку або восьминога та слухатись начальників. Тоді я носив козацькі вуса і мав великі амбіції, але потім сказав собі: «Годі. Обійдеться якось». І дійсно, обходилось. Обходилось, доки…

— Мамаю! — звернувся він до мене в пивниці.

Я звів очі. Мамай — моє службове ім’я. Тобто прізвисько, коли хочете. І якщо цей хлоп його знає, тоді він…

— Гуляйте, чоловіче, — сказав я ввічливо. — У мене вихідний. Вічний.

— Мамаю, я від Ляха, — він значуще подивився.

— А хоч би від Господа Бога, — відрізав я і замовив ще пива.

Хлопець всівся за мого столика, хоча я і не запрошував, — нахаба.

— А Лях сказав, що ви не зможете відмовити. Він сказав, що ви все одно почнете розпитувать про справу, а коли вже розпитаєте…

«Ти ба, — подумав я, — не зможу відмовити. А подивимось!» Але вголос сказав:

— Чого хоче цей брудний вбивця?

Хлопець здивовано звів брови. Молодий ще. Брудний вбивця — я і сам брудний вбивця, тому можу називати так Генерального писаря Української Галактичної Служби. Шпигуни завжди були вбивцями, тут уже нічого не поробиш. І Лях теж. Але в чомусь він мав рацію — я дійсно не зміг би не розпитати про справу.

— Ну! — сказав я. — Зараз очі на лоба вилізуть.

Хлопець кліпнув. Потім схаменувся:

— Та тут у нас таке діло, розумієте, один вуйко зник…

— Ну?

— Ну, і треба знайти.

— Вуйко, кажеш?

— Угу.

Я пхекнув.

- І через якогось там вуйка ви стали турбувати старого Мамая? Бреши та не забріхуйся.

— Собаки брешуть, — раптом огризнувся хлопець, але зразу виправився: — Тобто я не так хотів сказати.

Це вже мені більше подобалося. Я посміхнувся і посунув йому кухля.

— Давай, козаче, пий пиво і викладай як на сповіді.

Тут вже і він засміявся:

— Як на сповіді. Добра у вас сповідь. З пивом.

Ну звичайно, вуйко виявився не простим вуйком, а одним з лідерів Галактичного Українського Конгресу, скорочено ГУКу, а до того ж, фінансовим директором корпорації «Зоря», що важила багато мільярдів. ГУК був у тривозі, «Зоря» — у паніці. Тхнуло рекетом та політикою.

— Як тебе кличуть? — поцікавився я.

Він не зразу зрозумів, про що йдеться, настільки поринув у розповідь.

— Грицем.

— А прізвище?

— Завірюха.

— Ну і що ж ти, Гриць Завірюха, почав робити у першу чергу?

Він звів брови:

— А чом це ви вирішили, що саме я займався цією справою?

Я пхекнув. Теж мені таємниця. Кого б іще Лях прислав, як не самого винуватця.

— Ну?

Він мугикнув, щось зважив про себе і сказав:

— Взагалі-то я зразу пробігся по терористах. Вони присягаються, що не мають відношення.

— Коли це було?

— Три тижні.

— Рекет уже б об’явився.

— Так-так! — радісно підхопив Гриць. —