Зоряний вуйко - Брати Капранови

— От зараза, — сказав Терентій. Йому, напевно, покращало.

Петро пив потрошку, слідкуючи, як цілюща рідина, просуваючись вниз до шлунка, змиває сліди вчорашнього перепою. В голові прочищалося, навіть можна було пригадати, як же вчора вони примудрилися так напитись, але чомусь не хотілося.

Терентій впорався з другим кухлем і відкинувся на стільці:

— От тепер я вже людина!

У шинку, крім них, нікого не було, і стояв похмільний дух. Порожні столи сиротливо порипували в кутках, розправляючи свої кінцівки. Рушники на стінах стомлено жовтіли у кіптявому полум’ї світильника. Петро озирнувся навкруги, поставив келиха.

— Видужав? — спитав Терентій.

— Трохи.

— Ну, то будемо шукати хлопців… Агов, дядьку сердитий! — обізвався він до служки. — Чи ти не бачив, куди дівались хлопці, що ми вчора гуляли?

На ці слова служка тільки подивився спідлоба, підвівся і зник десь у задніх дверях. Петро з Терентієм здивовано перезирнулися.

— Прибацаний якийсь, — сказав Терентій і гукнув услід: — Агов!.. От зараза. Пішов таки.

Упродовж кількох хвилин чумаки сиділи в порожній кімнаті, не знаючи, що робити далі, і подумуючи, чи не дати поки тягу, не заплативши за пиво, — досить шинкарям і вчорашнього. Та тут за стіною грюкнуло перекинуте відро, двері прочинилися і на порозі з’явилася пишнотіла шинкарка. Рум’яна і ласа, вона поправила хустину і солодко потяглася, випнувши вперед тугі груди.

— От стерво! — схвально відізвався Терентій.

Шинкарка пройшла наперед, чіпляючи розкішними стегнами стільці, а за нею у дверях виник Іванко — блідий, з очманілими очима, зім’ятий якийсь — красень, одне слово. Але автомат в руці. Вояк, а то як!

— Забирайте своє добро, — посміхнулася шинкарка. — Щоб ціле, не скажу, але здорове. Іванко побачив дядьків, ніяково посміхнувся і поплентавсь до столу. Коли він проходив повз шинкарку, та грайливо штовхнула його стегном у бік:

— Ой, і солодкі у вас парубки!

Від цих слів хлопець з блідого вмить зробився буряково-червоним, засоромився і опустив очі.

От падла!

Петро підвівся назустріч блудному синові. Споганила хлопця, гадюка.

— Решта теж у тебе?

— Я тобі що, молотарка? — обурилася у відповідь молодиця і обернулася до люстра.

— Вони, певно, у дівчат, — сказав невідомо звідки виниклий служка.

— А ми б без тебе не додумалися, — відрізав Терентій. — Пішли звідси!

— А гроші? — згадав служка.

— Та нехай, — мовила шинкарка від люстра, — це буде платня… за користування… — і захихотіла грайливо.

Стерво.

На вулиці Петро несхвально огледів червоного Іванка, що ішов, опустивши очі, і залишив його ззаду. Тьху ти. Молоде, воно і є молоде. Перша-ліпша нахабна баба і звабила. Ще й, либонь, кишені витрусила, поки спав.

— Ну що, будемо питати в людей? — Терентій теж несхвально озирнувся на хлопця і пішов попереду, поруч із Петром.

Петро зітхнув. Та де ж цих Сердюків зараз знайдеш? Позаривалися, мабуть, десь там у цицьки, що й вух не видно.

— А може, вони біля воза?

Терентій у відповідь посміхнувся:

— Якого воза? Ти ж сам його продав.

— Кому? — щиро здивувався Петро.

— Якомусь чорному, в шапці.

Боже, це вони ж геть пропились, до копійки…

Терентій продовжував усміхатись:

— Не пам’ятаєш?

Петро потрусив головою, наче щось пригадуючи:

— Хоч багато взяв?

— Та скільки там багато… Він же ледве тримався.

І що ж тепер буде?

Чумаки йшли вулицею, не зустрічаючи жодного перехожого, щоб розпитати. Хвіртки були зачинені, не блимало на подвір’ях вогників. Чи зарано, чи запізно. У Петра в голові з’явився якийсь ідіотський приспів, що вчора грали музики, і він ішов, мугикаючи його під ніс:

От уже причепилося, зараза!

— Хлопчику, а ти не бачив тут чумаків, що вчора гуляли?

— А хіба ж це не ви?

— Ми. А братів з нами двоє, не бачив?

— Ні, дядечку.

Пішли далі, розпитуючи. На вулиці люднішало.

— Що ти там мугикаєш?

Петро махнув рукою:

— Та так, причепилося. А цікаво, котра година?

Спитали якусь бабусю і з’ясували, що тільки восьма, тільки місто прокидається. Терентій здивувався:

— Так що, виходить, ми два дні гуляли?

Братів перехожі не бачили. Чумаки заглиблювались у місто далі й далі, так що Петро вже запропонував було повертатись, коли раптом почули від жінки:

— Чумаки? Та спитайте там, через дві вулиці, там наче були.

Терентій підбадьорився, обернувся до Іванка:

— Наздоганяй, хлопче! Зараз будемо цих засранців з ліжок витягати.

Через дві вулиці їх надіслали ліворуч, потім праворуч, і от нарешті вони побачили, що в провулку, опустивши буйну голову, у драній свитині, затасканий вкрай сидить і куняє носом… Григір.

— Отамане! — загорлав Терентій, наче не вірячи власним очам.

Григір підвів голову:

— Хлопці?… Живі?! — і наступної миті Петро з Терентієм кинулися йому назустріч, заобіймалися, заплескали по плечах, загукали:

— Живі!

— Живі!

— От, чорти! Всі?

— А я гадав…

— А ми гадали…

— Та тут, недалечко…

— Ай, хлопці!

— А це Іванко? Ну, козак!

— Давай, розказуй, — мовив Терентій, коли всі трохи отямились від першого шаленства зустрічі.

— Та що там казати? — розвів руками Григір. — Ганялись вони за нами годин з п’ять, вісь нам перебили. Поки полагодили під обстрілом… А ви як?